У краєзнавчій літературі часто посилаються на старожилів. То вони щось стверджують, то заперечують… Але тут завжди виникає одна невеличка проблема: де шукати тих старожилів? Як жартував один мій знайомий, справжні очевидці історичних подій або давно померли, або виїхали до Станиславова… І певна логіка в його словах є. Більшість нинішніх літніх мешканців Івано-Франківська приїхали до цього міста – тодішнього Станіслава – у повоєнні роки.
Не так давно мені вдалось познайомитися зі справжнім старожилом – Йосипом Полюком, який нині живе в обласному центрі, а народився 16 липня 1925 року в Богородчанах у ремісничій сім’ї Івана та Ганни (з дому Нємчик) Полюків. У цій родині, крім найстаршого Йосипа, було ще троє дітей. Батько Іван Полюк був шевцем кустарного промислу. Він матеріально забезпечував свою сім’ю із шести осіб.
За спогадами Йосипа Полюка, у 1930-ті роки Богородчани вирізнялися серед містечок Галичини тим, що мали виховний заклад для дошкільнят, який тоді називався захоронкою. Ази християнського виховання там прищеплювали малим дітям (на рівні вікових груп теперішніх садочків) із богородчанських греко-католицьких родин. Опікувалося захоронкою невелике Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії. Їхній дім з невеликою прибудовою для дитячих ігор містився на вулиці Саджавецькій (тепер – будинок на вулиці Грушевського, 4), саме навпроти палат (літньої резиденції) владики Григорія Хомишина.
Особливо запам’яталася ігрова зала наявністю тут двох підвісних електричних ламп з регулюванням висоти підвішування. Ще у 1928 році в Богородчанах збудували електрівню. Вона забезпечувала світлом і будинок «Української захоронки».
У літні погожі дні діти перебували на ігровому майданчику, обмеженому по периметру добре втоптаною доріжкою. Раз на тиждень малят виводили на прогулянку. Діти йшли вулицею Тихою на лан, де серед різнотрав’я росли ромашки (їх називали королицею), рожеві дзвіночки та інші квіти.
У холодну пору року ігри й виховні заняття проводили у просторій залі з електричним освітленням та пічним обігрівом. Перед ігровою залою (із входом від двору) була мала зала, де зберігалися верхній одяг та взуття дітей. Там же відвели місце для зберігання іграшок. То були плюшеві звірята, ґумові м’ячики, бляшані відерка, совочки, грабельки, дерев’яні тачки, коники на дужках, дерев’яні колеса-обручі для катання на майданчику (діаметром 60х90 см) і палички до них. В ігровій залі на двох стінах (нижче вікон) була капітально прикріплена смуга жорсткого лінолеуму, на якому діти малювали кольоровою крейдою невибагливі рисунки й орнаменти. Тут же були губки для витирання рисунків. У залі малята сиділи на дитячих стільчиках.
Денний сон у режим дня не входив. У захоронці давали вихованцям щодня одноразове безплатне харчування, в літню пору – фрукти і соки. Діти відвідували захоронку із задоволенням і радістю. Кількість її вихованців у різні роки була неоднакова. До дня ангела владики Григорія Хомишина, єпископа-помічника Івана Лятишевського, отця-декана Зеновія Кисілевського та о. Симеона Лукача діти колективно вітали іменинників, хоча й не всі ще вміли гарно декламувати віншування…
До нас дійшли декілька унікальних світлин, листів, архівних матеріалів та багато іншої цікавої і повчальної інформації, що стосується історії Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії. Заслуговують на увагу листи владики Івана Лятишевського із заслання – з табору Мерке (Казахстан) – до сестри-служебниці Апольонії Дубецької в Богородчани.
На той час виховний процес у Богородчанах здійснювала сестра-вчителька, а загальне керівництво згромадженням – сестра-настоятелька. Метою навчально-виховного процесу в захоронці був всебічний розвиток дитини з урахуванням її індивідуальних та вікових особливостей. Під благодійною опікою сестер перебували діти дошкільного віку від 3 до 6 років. Їх виховували в дусі католицької педагогіки та національної свідомості. Сестри дбали про всесторонній розвиток дітей – фізичний, моральний та розумовий, готували до початкової школи.
Тоді ж подібний виховний заклад для дітей із римо-католицьких родин містився на вулиці Закляшторній (тепер – вулиця владики Івана Лятишевського). Називався він охронка. Невелику кількість дітей виховували (також безплатно) монахині римо-католицького обряду – матечки.
Сестри-служебниці
У захоронці діти ніколи не плакали, бігли туди з радістю й часто самі (рідні переважно працювали в полі, тому й не завжди мали час їх відпроваджувати), хоч не були там умови такі, як у теперішніх дитсадках… Але коли вони разом із сестрами-законницями зривали в кошики плоди з дивних кущів, які росли коло монастиря, то жодна дитина без дозволу не посміла б їх скуштувати. Уявляю собі, що було б, якби в той сад привели наших «садкових» дівчаток і хлопчиків…
У першому томі «Альманаху Станиславівської землі» читаємо: «Особливо велику роль у піднесенні культури села Грабовець відіграла місцева захоронка сестер-служебниць, які, прищеплюючи в дитячі душі перші паростки християнських чеснот, гідно і чесно служили Богові і народові. У захоронці гуртувалося також і жіноцтво села…» (Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. Т. І. С. 734).
Єпископ Григорій Хомишини перебував у своїй літній резиденції в Богородчанах не тільки в теплу пору року. Владика багато часу проводив тут, працюючи над своїми пастирськими посланнями й іншими працями богословського характеру. А також служив Літургії в богородчанській церкві Пресвятої Трійці. Певний час при резиденції діяла молодіжна спільнота ім. Григорія Хомишина. Владика був постійним учасником усіх справ греко-католицької громади в Богородчанах, усіляких місій тощо.
Поруч був розташований монастир сестер-служебниць, які мали обов’язок забезпечувати Його Ексцеленцію раціональним столуванням протягом майже цілого року. Біля резиденції ріс великий фруктовий сад, закладений за агрономічною наукою: молоді сортові деревця садили в спеціально підготовлений ґрунт. Для цього викопували ями розміром один кубометр, місцеву неродючу землю вивозили, а ями засипали чорноземом. Це сприяло добрій врожайності яблунь.
«Українську захоронку» заснували на кошти єпископа Григорія Хомишина. Настоятелькою в ній була сестра Апольонiя, намісницею – сестра Анна, кухаркою – сестра Зеновiя, вихователькою – сестра Софiя, сестрою-господинею – Юзефія, медичною сестрою – Єремія. Усі вони походили з Тернопільщини та Львівщини. Сестри-служебниці носили темно-сині габіти. Вони були прикладом християнських чеснот і працелюбності. Вся їхня діяльність була пов’язана з вихованням дітей, яке поряд з молитвою до Бога вони вважали своїм високим покликанням. Сестри також порядкували в парохіяльній церкві, шили та прали церковну білизну, лікували хворих.
Матірний монастир сестер-служебниць Непорочної Діви Марії мав свої дочірні філії по цілій Станиславівській дієцезії, до якої входили частина Станиславівщини та частина Тернопільщини. Решта території нинішньої нашої області входила до Львівської греко-католицької архідієцезії.
Філія в Богородчанах була заснована 5 грудня 1930 р. і займала, як уже згадувалось, одноповерховий будиночок (нині викуплений родиною Перепічок), у якому мешкало п’ять монахинь, а саме: с. Апольонiя (Катерина Дубецька, 1892 р. н., до монастиря вступила 1910 р.), с. Євзевія (Анна Киселик, 1871 р. н., в монастирі з 1892 р.), с. Зеновiя (Текля Заблоцька, 1903 р. н., до монастиря вступила 1926 р.), с. Єремія (Анна Пушкаренко, 1904 р. н., в монастирі з 1929 р.), с. Софiя (Йосифа Харків, 1916 р. н., до монастиря вступила 1931 р.).
Сестри обробляли майже сім морґів (більше чотирьох гектарів) свого городу, утримували захоронку. Всі вони були українками. Основними заняттями сестер-служебниць було виховання дітей, догляд за хворими, порядкування в церкві, праця в полі. Вони прагнули віддати порівну всім дітям свої невеликі статки, а найголовніше – свою турботу й ласку.
Небагато нинішніх богородчанських старожилів обізнані з описаними подіями. Михайло Білічак нині згадав імена дітей «Української захоронки» в Богородчанах, яких бачимо на багатьох світлинах. Це Марія Білічак, Дарія Паславська, Ольга Концур, Дарія Білічак, Ярослав Данилко, Михайло Яворський, Іван Сем’янів, Антон Кочкодан, Ярослава Петраш, Йосип Пташник, Вота Лєшик (поляк), Святослав Гаврилко, Ярослав Комарницький, Марія Кочкодан, Антоніна Перепічка, Леонора Крицун, Мирослава Білічак, Ганна Сем’янів…
Зі спогадів Йосипа Полюка, Михайла Білічака, Марії та Віри Мартинцівих, Адама Крицуна, Анни Сем’янів, Ганни Клебан, Стефанії Вірстюк, Розалії Паславської, Ольги Комарницької, Стефанії Сем’янів, Ольги Концур, Антоніни Перепічки, Кароліни Сем’янів (Калиняк), Ольги та Галини Яворських знаємо, що діти – і це цілком природно – виховувалися в захоронці дуже побожно: тричі на день молилися, в усіх кімнатах того закладу були образи. Дівчатка і хлопчики разом зі своїми вихователями займалися фізкультурою, брали участь у всіх заходах, що їх організовували сестри до релігійних та національних свят.
Сестра-служебниця Софія
Про сестру Софію пам’ятає мало хто з мешканців Богородчан. Хіба Марія Проць, яку 7 жовтня 1990 р. Євген Галавай (племінник о. Івана Галавая) сфотографував із монахинею. Все своє довге життя вона віддала Богові й людям. Її свята душа відгукувалась на кожен поклик. Скільки разів вона поспішала на допомогу хворому, старому, немічному! Скільки разів приходили до неї за допомогою, підтримкою, розрадою! Вона була дуже гостинною, мала добре й милосердне серце.
Сестра Софія була людиною молитви, добре знала церковний спів і навчала його інших. До всіх ставилася співчутливо, привітно, терпеливо. Допомагала молодим священникам у підпіллі. Вони приходили до неї за порадою та духовною підтримкою.
Ще майже дівчинкою, в чотирнадцять з половиною років, покинула вона батьківський дім, аби назавжди увійти в стіни монастиря. За тими стінами минуло для сестри Софії багато-багато років. Звичайно, за стінами умовними, бо монастир сестер-служебниць Непорочної Діви Марії в Богородчанах з приходом радянської влади закрили (його приміщення було потрібне для парткабінету), а монахинь вигнали на вулицю.
Сестрі Софії довелося зазнати чимало поневірянь, коли вона шукала житло, а пізніше – роботу. Радянська влада ліквідувала всі монастирі сестер-служебниць у Галичині. Багатьох монахинь вивезли до таборів. Тернистий шлях постав перед усіма черницями. Не один рік мучились вони по чужих закутках…
Василь РОМАНЮК