Час тепер такий, що гаджети цілковито заволоділи нами, адже це зручно, швидко, дешево. А я добре пам’ятаю, коли ще малим писав листи. Сидиш, пишеш, виправляєш… Хоча… залежно, кому пишеш. Якщо вуйкові, то й так зійде. А ось якщо дівчині… Виводиш кожну літеру. Так на один лист міг витратити весь зошит у клітинку. Так, саме в клітинку. Бо в косу лінійку вважалося геть не престижно.

І найголовніше, що в листі обов’язково мав бути P.S. Люди називали то не зрозумілим тоді для мене постскриптумом, а я ж міг так само і підписатися, адже це латинське скорочення збігається з моїми ініціалами.

Але найсмачніше завжди було саме отримувати листи. Зустрів листоношу і цікавишся, чи часом немає листа. Це вам не в телефон зазирнути. Якщо чув від листоноші, що нема, то якась ніби аж образа з’являлася. Хоча особисто для мене завжди був лист. Переважно від моїх читачів, якщо їх можна так назвати. У шкільні роки я складав кросворди для багатьох газет, а під такими кросвордами завжди вказували автора. І багато читачів, взявши в редакції мою адресу, писали мені листи. Хтось дякував, хтось замовляв тематичний кросворд на наступний номер, а хтось писав, що має доньку і хоче собі такого розумного зятя.

Тепер смішно стає, коли згадуєш те все. Але без листів я не сидів ніколи – це точно. Однак серед них були дуже очікувані. Береш лист у руки і відчуваєш того, хто його написав. Енергетика в листах – це щось неймовірне. Відчуваєш навіть запах адресанта чи його простору. Наприклад, всі листи від друзів з армії пахнули кремом для взуття, а лист від бабусі – вишнями. Листи від дівчат мучили різкими ароматами парфумів – як же мені не подобалися ті запахи! А настільки насичених доброю енергетикою листів, які ми отримували на війні від дітей, я взагалі не пам’ятаю. Дитяча щирість дуже відчувалася.

Тепер листів майже не пишуть. Але їх обов’язково треба писати. Зовсім не треба використовувати листування як базове спілкування. Нині для цього є купа інтернет-платформ і додатків. А листи – для зцілення душі і розуму. Той, хто чекав листа і потім його отримував, мене зрозуміє.

Зараз життя пролітає на межі 2020 року. Я тиняюся по супермаркету і вибираю листівку. Обрати важко, особливо, коли ти в країні, чия мова аніскілечки не знайома. Нарешті нібито вибрав, інтуїтивно відчуваю, ця листівка – найліпша. Дорога людина буде рада саме цій. Ще годину я шукатиму конверт. Ще години три я зі словником писатиму лист німецькою мовою. Бо ж лист із Німеччини має бути написаний лише німецькою. І все для того, аби моя кохана дружина, взявши той лист до рук, могла поринути у щастя, відчувши себе так, як я почувався в дитинстві, отримуючи свого очікуваного листа.

Станіслав ПАПЛІНСЬКИЙ