Драма, трилер

Режисер: Едвард Нортон

У ролях: Едвард Нортон, Гугу Мбата-Роу, Алек Болдуін, Боббі Каннавале, Віллем Дефо

Лайонел Ессрог – дивакуватий чоловік з феноменальною пам’яттю, який має синдромом Туретта і тому вигукує смішні лайки і вічно зациклюється на дрібницях. У дитинстві Френк Мінна взяв його і ще трьох сиріт під своє крило, а тепер вони разом працюють в детективному агентстві й допомагають ревнивим дружинам звинувачувати чоловіків в подружній зраді. Коли Френка вбивають на одній із справ, єдиним, хто готовий розслідувати смерть наставника, виявляється саме Лайонел. Раніше він не ліз на рожен, але зараз чоловік залишився сам на сам з хижими вулицями Нью-Йорка. І з неконтрольованим поривом наговорити гидоти їх жителям.

Свій проєкт мрії Едвард Нортон задумав ще в кінці 90-х. З тих пір він встиг зняти повнометражний дебют з Беном Стіллером, прославитися як бунтар і коректор сценаріїв та навіть озвучити єврейського хлопчика. Але все-таки через два десятиліття невгамовний актор зміг досягти довгоочікуваної мети: знайшов потрібний бюджет, самостійно адаптував сценарій, змінивши хронотоп оригінального роману Джонатана Летема (замість 80-х – похмурі 50-ті), і зібрав значний каст з Дефо, Віллісом і Болдуіном. І собою в ролі чарівного героя-невротика, зрозуміло.

Хоча перший фільм Нортон поставив ще в 2000 році, його нова робота повністю відповідає уявленням про дебют амбітного режисера. У своєму неонуарі на перший план він висуває не серйозних героїв, а фріків-слідчих, які сидять у прокурених кабінетах і виконують безглузді замовлення багатих нью-йоркських обивателів. Лайонелу допомагають (або хоча б роблять вигляд, що допомагають) тупий товстун Гілберт, боягузливий Денні і мачо Тоні, який навіть після трагедії продовжує крутити роман зі стервозною дружиною Френка (дізнавшись про смерть чоловіка, вона, до речі, злиться, що той залишив маленький спадок). Ессрог, який викрикує непристойні речі про груди, серед них як лицар на білому коні.

Уже в цьому смішному протиставленні проглядається прагнення Нортона струсити жанр не тотальною деконструкцією, а дрібними яскравими деталями. Адже, крім не дуже неонуарного типажу Лайонела і його зухвалої поведінки, в рамках серйозної детективної історії навіть характер антагоніста Рендолфа у виконанні Болдуіна, жорстокого ділка-капіталіста, виглядає на диво багатогранним. Нортон уникає атмосфери задушливих політичних нуарів. Кожен кадр – спроба гіпертрофувати техніку найкращих представників жанру, щоб зробити виразнішою, емоційнішою і об’ємнішою не тільки історію, але й зображення: від суб’єктивної камери до складної зміни фокуса в межах сцени.

Але через бажання вторувати класиці жанрова складова поступово починає брати гору над ентузіазмом Нортона. Дивних героїв і комічні ситуації перекривають меланхолійний джаз і тужливий голос Тома Йорка, задушлива атмосфера похмурих вулиць і питання соціальної несправедливості. Чим далі в ліс, тим більше Трампа: може здатися, що фраза про створення великої Америки, яку Мозес Рендолф озвучив з трибуни на початку фільму, – лише збіг. На щастя любителів складних політичних метафор, ця репліка після чергового його лиходійства єхидно нагадає про себе. В якомусь сенсі екстравагантному і неординарному фільму Нортона з його незвичайними образами і ситуаціями серйозність чистого неонуару і вже тим більше грубі політичні гасла зовсім не личать. Режисер ніби боїться переписувати конвенційну історію і в кінці дозволяє жанру диктувати умови. Добро перемогло, зло викрито, капіталісти – погано, бідні райони – добре: проста арифметика побитого канону працює, якщо в фіналі згладити всі характери і звести образну систему до двох крайнощів. Але персонажі, яких створили Нортон і Летем, від самого початку були занадто неоднозначними для таких очевидних висновків, їм тісно в рамках жанру, що зобов’язує працювати за схематичною аркою. І хоча це ще не найгірший результат, прикро, що нью-йоркську джазову імпровізацію Нортон замінив її записом на пошкрябаній старій платівці.

ФЕЛІНСЬКИЙ