Днями

ЩУРІ

В одному підвальному комп’ютерному клубі життя не було від щурів. Гризли вони проводку, іноді просто сновигали по столах поряд з комп’ютерами. Ясна річ, що така атмосфера дещо нервувала відвідувачів. Почався відтік клієнтів. Власник не шкодував зусиль: труїв щурів хімікатами, завів кішку, навіть ультразвукову штуку якусь купив. Марно. І тоді він пішов капіталістичним шляхом. Призначив ціну – п’ять ігрових годин за кожну вбиту тварину. Так почався сезон полювання за скальпами. Щур, який необережно показувався на очі, був приречений. Дітлахи, які раніше верещали, побачивши щура, тепер мало не на кавалки дерли мертві тушки, відбираючи їх один в одного. Дехто умудрявся цілодобово сидіти тільки на «щурячих» годинах. Апофеоз був, коли другокласник забив щура на смерть комп’ютерною мишкою. Коротше кажучи, щури зрозуміли, що програли. Вони пішли і більше ніколи не поверталися.

Якось

ПЕС

Якось до мене у двір забрів старий, стомлений пес. На ньому був нашийник, і пес був дуже товстим, так що я зрозумів, що він не бездомний і за ним добре доглядають. Пес спокійно підійшов до мене, я погладив його по голові, потім він зайшов слідом за мною в будинок, поволі перетнув передпокій, згорнувся калачиком у кутку і заснув. Наступного дня він прийшов знову, зайшов у будинок і заснув на тому ж місці. Спав він приблизно годину. Так тривало кілька тижнів. Врешті-решт мені стало цікаво, і я прикріпив до його нашийника записку: “Хотілося б знати, хто господар цієї прекрасної собаки і чи знає він (тобто ви), що пес практично щодня приходить до мене подрімати?” На другий день пес прийшов знову, і до його нашийника була прикріплена така відповідь: “Він живе в будинку, де ростуть шестеро дітей, двом з яких не виповнилося ще й трьох років. Так що він просто намагається десь відіспатися. Можна, я теж прийду до вас завтра?”

Колись

КІТ

Весна. Виходжу покурити й погрітися на весняному сонечку. Закурюю і бачу цікаву картину. На протилежному боці дороги, де я стою, на дереві сидить ворона, а до неї по тій самій гілці обережно підкрадається кіт. Трохи підкрадеться – ворона поспішно відходить. Кіт, бачачи, що гілка вже гнеться, – назад. Ворона повертається на своє місце, роблячи вигляд, що кота не бачить. Кіт знову намагається підкрастися. Все повторюється спочатку. Курю і дивлюся на найдурніші спроби кота (ймовірно, по весні у нього дах поїхав) зловити ворону, як раптом кіт наважується на стрибок. Стрибає і зривається.

Внизу стоїть мордою до дерева чорний блискучий «Мерс». Кіт з усієї мочі гепається йому на дах. І в шоці завмирає. Поруч завмирає власник «Мерса», який весь цей час стояв біля машини і не бачив, що робилось у нього над головою. Для нього це і справді було, як сніг на голову! Секунди три вони дивляться один на одного, і тут власник «Мерса» виходить зі ступору і з криком «Скотина!» лупить кота кулаком. Але кіт, помітивши підняту руку, встигає зірватися з даху машини і залітає на дерево. Не дострибнувши до гілки, зривається і падає вже на капот машини, тоді швидко, з пробуксовуванням, рве з місця і кулею тікає.

Коли я йшов з перекуру, господар «Мерседеса» все ще стояв на місці, тупо дивлячись на вм’ятину на даху і подряпини на капоті…

І взагалі…

До одного дервіша, який сидів на базарній площі, підійшов багатий юнак і, поклавши золотий у чашу для милостині, сказав:

– Шановний, мені потрібна твоя порада. Мені подобається одна дівчина. Дуже подобається. І я мучуся тепер, бо не знаю, що мені робити: женитися чи ні.

– Не женися!

– Але чому?!

– Якби ти й справді хотів цього, то не питав би.