Драма

Режисер: Сем Тейлор-Джонсон

У ролях: Аарон Тейлор-Джонсон, Біллі Боб Торнтон

Із запізненням на рік у прокат виходить картина «Мільйон дрібних осколків», чергова в жанрі наркодрами, в якому за останні десятиліття, до речі, і до того було чимало примітних – від «Вічної півночі» зі Стіллером до меланхолійно-трагічного пострехабного «Осло, 31 серпня». На жаль, цей фільм не такий – лише спасенна казка на кшталт тих, якими пригощають пацієнта в рехабі: головне – підкоритися правилам суспільства АА («Анонімних наркоманів»), а ще потрібно вірити в себе, звичайно, тоді будь-яку залежність як рукою зніме.

Інша річ, що для фільму, який повинен був відродити відразу дві кар’єри, «Мільйон дрібних осколків» дуже формальний навіть у рамках жанру про лікування від проклятого зеленого змія (або білого чи ще якогось, залежно від уподобань автора першоджерела: в даному випадку це продюсер, сценарист і письменник Джеймс Фрей, який про свої пригоди написав автобіографічну книжку). Все, на що вистачає уяви режисерці – це влаштувати героєві показову прочуханку, парад екранних знущань. Протагоніст картинно страждає і скрипить зубами, які йому в якийсь момент рвуть без анестезії (він же наркоман, йому не можна давати наркоз, навіть якщо він зараз помре від больового шоку – гуманно, зате напевно вилікується), ще він наполегливо і радісно блює багато-багато разів – ці сцени накочуються одна на одну, як хвилі в морі. Для драматичності згодяться і нескінченні мотивувальні діалоги на кшталт «Вір у себе, йди за мрією», буде в катарсисній сцені і шприц, забраний з рук в останній момент (кіношний штамп про порятунок світу натисканням необхідної кнопки за секунду до катастрофи нехитро переосмислений: кнопку, точніше, поршень «баяна» від натискання потрібно, навпаки, вберегти, а світ, який треба врятувати, – внутрішній). Все це – під пронизливу піанінку за кадром (дуже прикро було дізнатися, що в число композиторів картини затесався надзвичайно талановитий Аттікус Росс).

Інші співучасники перевиховного свавілля: безглуздий у своєму амплуа Чарлі Ханнем, вічний герой-коханець, гідний продовжувач справи, розпочатої молодим Бредом Піттом, тут грає ображеного брата жартівника; Біллі Боб Торнтон, фігура настільки нетипова для американського кіно, що він помітний і значний навіть у непоказних фільмах, тут – випадковий попутник Джеймса на тому ж шляху, хіба що трохи більш колоритний, ніж наш гарненький неголений юнак із синцями на обличчі, адже він тихий бос мафії, дуже багатий, з золотим годинником на руці (шкода, на цьому подробиці таємниці його персонажа вичерпані).

Симфонія болю і нудоти (мабуть, тільки сцени блювання по-справжньому вражають у «Мільйоні дрібних осколків») перерветься на традиційних мажорних акордах. Разом з героєм, який зусиллями гримерів до фіналу проясниться обличчям і білками очей, з’являється бажання жити. Або хоча б дожити – але не до тотального лікування від різноманітних залежностей, що в проекції на все людство виглядає неможливим, а до того моменту, коли хоча б на екрані (в реальному житті вже навіть не сподіваюся) до наркоспоживачів будуть ставитися як до людей, а не як до безправної істоти. Повірте, наркоманам досить нелегко живеться, щоб хоча б режисер «П’ятдесяти відтінків сірого» не знімала про них фільмів.

ФЕЛІНСЬКИЙ