Режисер: Сем Мендес

У ролях: Дін-Чарльз Чепмен, Джордж МакКей, Деніел Мейс, Колін Ферт, Бенедикт Камбербетч

Молодшим капралам Скофілду (Джордж МакКей) і Блейку (Дін-Чарльз Чепмен) дали термінове і дуже важливе завдання: потрібно доставити наказ на передову, щоб скасувати наступ. Річ у тому, що зв’язок з тими частинами втрачено і вони не знають, що відступ німців – пастка. Капралам треба непомітно перетнути ворожу територію і зробити це дуже швидко, інакше тисячі британських солдатів загинуть, в тому числі старший брат Блейка.

Впродовж наступних двох годин солдати будуть бігати, повзати, стріляти і знову бігати: «1917» – військовий атракціон, безпосередньо продиктований формою. Це, по суті, фільм-погоня, де противником виступає саме час, а необхідні моменти перепочинку нагадують, швидше, ігрові чекпойнти: зупинилися, поговорили, подивилися сцену з літаком, що паде, і побігли далі. Через це фільм цікавіше розглядати технічно, ніж якось поринати в нього емоційно – за винятком декількох ударних, абсолютно геніальних сцен, де пульс картини таки входить у резонанс із глядачем.

«1917» – фільм-конструктор, який цього зовсім не соромиться: всі його сценарні біти, розташування активних сцен і пауз, моментів підйому і занепаду розподілені чітко, механічно. Для режисера такий шалений формалізм – явний вихід із зони комфорту, і тому особливо дивно, як впевнено він себе почуває всередині цієї форми. Адже Сем не з тих авторів, кого можна беззаперечно назвати візіонером: незважаючи на стилістичні загравання «Проклятого шляху» чи яскраву бомбастику «Скайфол», Мендес частіше виступає поетом побуту, оповідачем історій про те, як люди безуспішно намагаються втекти від нудного життя американських околиць («Краса по-американськи», «Дорога змін») або, скажімо, армійських баз («Морпіхи»).

Життя Скофілда і Блейка – яке завгодно, але не нудне: довкола них вибухають снаряди, їх засипає трупами ворогів і товаришів. У них банально немає часу на інтроспекцію і порожні страждання – їхній шлях повністю пролягає в зовнішньому, фізичному. Що теж, треба сказати, не властиво кінематографічній мові Мендеса – режисера дуже «акторського», який любить ставити у центр сюжету сильні особистості і складні переживання. «1917» навмисно особистостей уникає. Головні герої в ньому – люди, характери яких зведені до безумовних інстинктів, реакцій на зовнішні подразники у вигляді вічного бруду, кіптяви, лайна і величезних траншейних щурів. Втім дещо від звичного Мендеса тут є. Як і в більшості своїх картин, режисер наполегливо вбудовує яскраві поетичні образи – згадайте пакет з «Краси по-американськи» або обмащеного нафтою коня в «Морпіхах»!

У «1917» моментів раптової кінематографічної лірики навіть більше, ніж зазвичай у Сема, – наче так він компенсує занадто матеріальну суть своєї нової роботи. Пелюстки, що падають на трупи, міста у вогні і сумні пісні під кронами дерев: різкі спалахи метафізики посеред чистої біофізики. Цілком зрозуміло, чому когось такий підхід може дратувати: так, це банально, просто, претензійно… (вставте будь-яке інше слово з негативною конотацією). Але в контексті цього конкретного фільму і цього конкретного режисерського завдання рішення Мендеса насправді дуже точне – ніяк інакше зв’язати зовнішнє і внутрішнє у фільмі з настільки видатною формою не вдалося б. Когось, втім, може дратувати вже сам факт фільму-конструктора, але не всім нам треба бути палкими його прихильниками, і не всім режисерам варто прагнути до Тарковського. Механічна суть «1917» – очевидно, вибір навмисний, а всередині обраної форми фільм майже бездоганний.

ФЕЛІНСЬКИЙ