На не таких вже й давніх мапах ми можемо знайти спогад про Аральське море, а з новіших світлин на нас сумовито споглядатимуть покинуті кораблі, які кілька десятиліть тому лишилися без цього моря. Для українців воно більш відоме під іншою, неофіційною, назвою – Шевченкове море. Про Кос-Арал знаємо зі школи, як і про Аральську описову експедицію, в якій побував Тарас Шевченко з травня 1848 року по серпень 1849. До речі, наш поет був одним із перших художників, хто змалював аральські пейзажі.

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом?

Це про Аральске море, про острів Кос-Арал і про гірку та болісну тугу за втраченою волею, рідною землею та блискучим майбутнім. Шевченко 1839 року в листі до брата писав: «Живу, вчусь, нікому не кланяюсь, нікого не боюсь, окрім Бога, – велике щастя бути вільною людиною, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить». А далі була весна 1847 року з арештом, допитом, засланням…

У 60-х роках Кос-Арал злився із суходолом. А море почало поволі перетворюватися на озеро. Що ж із ним сталося? Нераціональне природокористування, коли більша частина води з річок йшла на зрошування і просто не потрапляла в море.

Книги – теж як море. Пам’ятаєте Франкове «Книги – морська глибина…»? А читання – то немов ріки, що не дають їм зникнути у забутті. То чи є творчість Шевченка для нас морем живим, бурхливим, з вітром, із запахами та відчуттями? Чи вона щось на кшталт майже мертвого Аральського моря? Яке начебто і є, але десь так далеко у пам’яті, що й не варто без нагальної потреби про це згадувати.

Кажуть, що відновлення Аральского моря вимагає чималих інвестицій. Що науковці регулярно збираються на симпозіуми і радяться, як його рятувати. Ми теж інвестуємо. Ми встановили 1384 (чи вже більше?) пам’ятники Шевченку в усьому світі. Ми теж радимося. «Шевченко не цікавий нашим дітям», – тривожимося ми. «Шевченко чужий», – зітхаємо. «Шевченко важкий», – сумуємо. «Шевченко депресивний», – стенаємо плечима. І намагаємося розважитися, як можемо: вишукуємо пікантні біографічні подробиці, одягаємо його у світшоти та взуваємо у кросівки, намагаємося здійснити квантові стрибки, після яких Шевченко ввижається нам то Елвісом Преслі, то Фрідою Кало. І ми щиро переконані, що Шевченко це би зацінив. Хтозна… У нього були інші «розваги» та «веселощі» – солдатська муштра та сумне Аральске море:

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі, друже…(…)

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім кр[аю],

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!

Заслання вбивало Шевченка, колись міцного здоров’ям, руйнувало і знищувало: «Під червону шапку, – пише Кониський, – взяли Шевченка веселим, бадьорим, 33-літнім, з міцним здоров’ям, з густим русявим волоссям. З-під червоної шапки, як мовив Костомаров, вернули його зі здоров’ям покаліченим, сивобородого, з головою чисто лисою». А светри, мотоцикли, гітари, шини, які ми намагаємося припасувати до Шевченка, – це ілюзія наближення, містифікація, яку ми собі витворюємо, забуваючи, що його тексти поза канонами високої чи не дуже моди, поза нашим сприйняттям «нудно – ненудно». Вони просто є. Вони поза часом. Але кожен час намагатиметься змайструвати свій канон, і щоразу програватиме, адже час безсилий перед справжнім.

Леонід Ушкалов зазначив: «Геніїв треба міряти мірилом геніїв, але ж і найбільший геній живе в тому самому «лісі речей», що й звичайна людина. Він народжується і вмирає, любить і ненавидить, сміється й плаче, впадає у відчай і сповнюється надії, про щось говорить, кудись мандрує, бачить якісь сни…» Тому нам так хочеться заземлити Шевченка до нашого рівня, бо це простіше, аніж піднятися до його. «Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе» (Іван Дзюба). То, можливо, коли ми говоримо, що із Шевченком щось не так, це з нами насправді щось не так? Коли говоримо, що Шевченко нецікавий сучасникам, може, це ми нецікаві та нудні?

Максим Стріха писав: «Арал повинен бути для нас нагадуванням-пересторогою: що може статися з народом, коли його долю вирішують із чужих «високих кабінетів»…». Хочеться додати: Аральське море повинно стати нагадуванням про те, якою важливою є свобода, про те, що поезія «висихає», якщо до неї не торкатися, що поет помирає, якщо про нього забувати. А поезія Шевченка занадто важлива, аби залишатися в архівах пам’яті. Вона ж, немов море – живе і нестримне.

Кажуть, що Аральське море поволі починає відновлюватися. Вірю, що й наш Шевченко відновлюватиметься із кожним поколінням, яке шукатиме свої смисли у його творах, писаних тоді, коли Аральське море ще було живим. Вірю, що прийде покоління, котре від ритуального поклоніння кожного дев’ятого березня почне пізнавати Шевченка усі 365 днів щороку, і високосного теж, адже він на сторожі коло нас поставив слово…

 

Ольга ДЕРКАЧОВА