Драма, мелодрама, трилер

Режисер: Тім Саттон

У ролях: Космо Джарвіс, Джеремі Боббі, Джонні Лі Міллер, Віктор Гарбер

Будинок аутичного хлопчика з Брукліна на ім’я Сауль, який живе разом з бабусею і дідусем, повинні знести через амбітну програму з будівництва гігантської парковки. Організатор проєкту, як це зазвичай буває, – жадібна капіталістична мерзота, яка роз’їжджає з кислою злочинною міною у власному дорогому авто. Одного разу до Сауля буквально з неба прилітає моторошна усміхнена маска. Напнувши її, хлопець починає марити вологими супергеройськими мріями і виношувати план із вбивства нехорошого магната.

Тім Саттон продовжує висвітлювати проблеми соціальної несправедливості і самотності героїв-люмпенів. Але якщо попередній фільм «Доннібрук», що оповідає про кулачні бої на виживання, був проєктом повністю жанровим і лише вміло відтворював готові шаблони кримінального трилера, то «Funny Face», навпаки, повертається до ранньої естетики інді-кіно і ці шаблони прагне перебудувати. Номінально «Funny Face» – кінокомікс. Навіть історія становлення героя тут звично наївна, гіпертрофована (маска, що прилетіла нізвідки, однозначний антагоніст із мімікою лиходіїв з блокбастерів 90-х), проте цими кількома штрихами естетика й вичерпується. Велику частину часу два головних персонажі – Сауль і його нова подруга-мусульманка, яку месник в масці колись врятував, – просто бродять бруклінськими вулицями, ходять по магазинчиках і ресторанах або їздять у викраденій машині. Такий розклад, само собою, відволікає Сауля від помсти. При першій-ліпшій нагоді він буде безуспішно підбиратися до антагоніста, але до кінця справу так і не доведе. Завадять, наприклад, інші злостивці забудовника, які в потрібний момент закидали його яйцями і перешкодили диванному супергероєві позбавити магната життя. Хоча, здається, такого повороту подій в глибині душі він і чекає: відстрочити помсту, відволіктися на сторонній фактор і звинуватити у всьому випадок. Його єдиний спосіб приховати страх і усвідомлення власної безпорадності – напнути усміхнену пластикову морду. Але так робить не він один. Напарниця закутується в паранджу, щоб не відкриватися навколишньому світу, і показує своє обличчя Саулю лише після декількох днів спілкування. Так само антагоніст у виконанні Джоні Лі Міллера – фамільного магната, що приховує слабкість і комплекс неповноцінності за надутими губами і насупленими бровами. Незворушний, він спостерігає за сексом трьох ескортниць і з презирством дивиться на бідняків і підлеглих, але після розмови з батьком, чиєю тінню він був усе своє життя, його захльостує ненависть і образа. Непереможний капіталіст перетворюється на примхливу дитину. Саттон, власне, й хоче зірвати маски героїв та лиходіїв.

Це, зрозуміло, не оригінальний погляд на сюжет і естетику, але в рамках неспішного споглядального інді виглядає цікаво. Удвічі цікавіше – в політичному контексті. Адже «Funny Face» хоч і ліберальне кіно про джентрифікації, але над штампами антикапіталістичного кіно іронізує навіть сильніше, ніж над самими капіталістами. Гіпертрофія і контрастність образів (нещадний ділок – чесні бідняки, потворні парковки – маленькі затишні будівлі) працюють лише до моменту, коли Сауль відрікається від свого максималізму, приймає безсилля і відкидає недосяжні ідеали бунтарів (його кумир – Джеймс Дін). «Funny Face» одночасно зацікавлений у створенні міфу ліберального кіно і його руйнуванні. Він комікс і антикомікс, драма про боротьбу хлопця-ідеаліста. На цій же грані грає і сам фільм Саттона: такий же нехитрий, навмисно популістський, але абсолютно щирий.

ФЕЛІНСЬКИЙ