Слово гламур прийшло в Україну декілька років тому і стало показником не професійності чи харизми людини, а всього-на-всього зовнішнього вигляду і стилю життя. В країні, де більшість населення походить родом або з села, або з міських комуналок, гламур став міркою швидкої слави чи швидко зароблених грошей. Варто тільки засвітитись на якихось світських тусовках, які протранслює убогий зомбоящик, – і ти вже гламурний персонаж.

Що об’єднує Мерилін Монро, Грету Гарбо, Фреді Меркюрі і, скажімо, Михайла Поплавського, Ірину Білик і Ольгу Сумську? Ні. В жодному разі не належність до якого-небудь з жанрів мистецтва. Одне слово. І слово це – гламур.
В Україну воно прийшло декілька років тому і стало показником не професійності чи харизми людини, а всього-на-всього зовнішнього вигляду і стилю життя. В країні, де більшість населення походить родом або з села, або з міських комуналок, гламур став міркою швидкої слави чи швидко зароблених грошей. Про породу чи коріння мова не іде. Варто тільки засвітитись на якихось світських тусовках, які протранслює убогий зомбоящик, – і ти вже гламурний персонаж.
В Україні, як і в решті країн пострадянського простору, до всього запозиченого з країн так званого «золотого мільярда» беруться з китайською заповзятливістю – китайці так само в часи культурної революції вибивали до ноги горобців, мовляв, ті заважають урожаям. Така собі революційно-комсомольська заповзятливість. За заповітом Хрущова, «догонимо і перегонимо Америку». І ось уже персонаж, який і читати може не вміти, але одягнутий в Дольче і Габбана, причому не факт, що не турецький, гоголем походжає в екрані телевізора з келихом шампана, просторікує, як він минулого літа був на показі мод в Мілані і сидів за півтора метри від Мадонни. Уявляєте?! Від Мадонни! Ці півтора метри – це вже близькість за всіма параметрами. І не важливо, що Мадонна – велика світова Діва, а наш персонаж двадцять років тому ще підтирався газеткою, бо туалетний папір був у жорстокому дефіциті. А може, укргламур – це повернення до витоків, тобто до предків за Дарвіном?

Гриця Ерде, художниця:

Все почалось з журналу “Космополітен” в далекі дев’яності і ним же досі підпирається – в маршрутці, наприклад, можна побачити тьолку з великими нігтями і віями, яка читає “Космо” і думає, що вона гламурна. Але гламурна не вона. Гламурні ті, які нічого не читають,
ходять на шопінг чим частіше, тим краще і взагалі мають достатньо грошей на задоволення своєї брендоманії та потреби в розкішному. Круті тачки, казино, бльостки, сіські, гусі і версасі, водка водка водка, фанатично-істеричне нанесення косметики та відвідування фітнес-клубів,
диско-клубів, боулінг-клубів, стрип-клубів та інших клубів, дешева музика, центр горада, ресторани в укрфольковому стилі з дикими тваринами в клітках та національними стравами 10 різних країн одразу, новорічний настрій цілий рік в золотих та рожевих тонах і солодкий
запах №5. Фактично нічого нового – все здерте з західних журналів та фільмів. Тішить одне – є в цій країні хоч одна вічно задоволена, вічно доглянута та вічно молода категорія громадян.

Марина Арсьонова, світський хронікер газети «Дєло»:

Український гламур другого ґатунку – це коли на святкуванні дня народження якого-небудь ресторану, журналу чи бренду збираються співачки, що вже давно не співають, актори, які ніде не грають, і телеведучі, що нічого не ведуть. Тобто приходять Лері Вінн, Ольга Сумська і Олексій Дівєєв-Церковний. Сюди ж набігають журналісти глянцевих видань, які працюють за їжу. Зірки їдять бутерброди із сиром і фотографуються у взятих напрокат дизайнерських сукнях. Потім в ЗМІ виходять репортажі, де зазначений «світський бомонд» куштує «розкішні страви» і розповідає про високу моду.
Український гламур першого ґатунку – явище значно більш рідкісне. Буває так, що власник ресторану, журналу чи бренду виявляється розумною людиною і запрошує на свято тільки тих людей, які чогось варті. Журналісти глянцевих видань в такому разі сидять вдома на користь телевізійникам і газетникам. В ЗМІ такі вечірки проходять не як «Світська хроніка», а як «Культура». Гарний приклад – аукціони фонду Олени Франчук.
Українського гламуру вищого ґатунку не існує – як не існує в нас Оскару, Каннського фестивалю і Греммі – і це нормально. Головне, щоб гламур першого ґатунку почав нарешті домінувати над своїм менш якісним родичем.

Юлія фон Кацнельбоген, кризовий менеджер

М’яке фрикативне “г”, український фірмовий звучок, над яким так люблять посміятися росіяни, дає нам деякі додаткові виразні можливості. Він гарантовано спрощує будь-яке неукраїнське слово, робить його простонародним і трішки наївним. Гламур по-українськи починається саме з цього звуку.
Взагалі гламур – це ж споживчий рай, стиль життя тих-що-живуть-на-верхніх-поверхах. Система зразків для тих, хто хоче виглядати успішною людиною. Зразками для наслідування в світовій історії служили еліти – ті, у кого були титули і старі гроші. У нас в країні давним-давно немає старих грошей. Наші багатії  – це або понурі залишки совка, типу Оксани Білозір, або володарі юного перебудовного капіталу. А вчорашні бідаки рідко відрізняються вишуканим смаком. Тому репортажі з українських верхніх поверхів і пахнуть селом так сильно. А при тому, що народ щільно підсаджений на зомбоящик (українці в середньому проводять чотири години в день біля телевізора!), запах цей дуже швидко розповсюджується. Особисто я думаю, що все дуже скоро зміниться. Тому що нові покоління віддають перевагу Інтернету над телевізором, а в Інтернеті вже дуже явно видно це м’яке “г”.

Влад ТРЕБУНЯ