Недавно у наших сусідів горіла хата. Сусіди прибігли до нас і покликали тата на допомогу, ми ж, хто лишився вдома, поспішили до вікна подивитися, що там відбувається. Пожежа – звісно, це завжди страшно, але видовище того вечора було особливо моторошним. Ми сиділи у вікні, вп’явшись поглядами в сусідську хату. Ми чули віддалені крики, чийсь плач, чули, як тріскає шифер, як вибивають вхідні двері, бачили, як збігаються все нові й нові люди, як кладуть драбину і хтось по ній піднімається на горище, бачили, як яскраво світиться у всіх вікнах, так ніби там святкують велику подію, бачили, як через димар у чорне небо вилітають іскри, спочатку такі чіткі, такі яскраві, а потім розчиняються в темряві, бачили освітлене відблисками пожежі подвір’я, дерева, лавку, все довкола було в теплих пастельних відтінках, а з димаря та тріщин у шифері знову й знову вилітали в темінь іскри. Страшно і водночас гарно – і, може, тому й моторошно, що так гарно. Знадвору доносився жіночий плач, поряд також хтось зітхав, я згадала, як чула, що скоро сусіди мають робити новосілля. Вони так довго збирали гроші, щоб зробити все якнайкраще, щоб придбати все найякісніше, і ось уже майже все було готове, а речі починали пакуватися для перевезення в нову оселю, аж раптом… Приїхала пожежна, люди розступалися, через кілька хвилин зникли іскри і небо знову стало чорним, таким буденно чорним. Все закінчувалося, люди розходилися, пастельні відтінки тьмяніли, було відчуття, ніби після гостросюжетного фільму в кінотеатрі: ти ніби і чекаєш кінця, бо хочеш знати, що там буде, хочеш, щоб усе закінчилося добре, а коли все закінчується, в кінозалі вмикається світло, а люди починають розходитися, тобі стає сумно і якось ніби ніяково від раптового повернення в реальність. Ти, може, б і хотів залишитися на довше, попросити знову вимкнути світло, але натомість просто встаєш, береш свої речі і йдеш до виходу, тепер тобі залишається лише йти додому темними нудними вулицями і обдумувати все, що ти щойно побачив.

Цього вечора після яскравого видовища з сумним закінченням я також думала. Я думала про речі, саме так, про речі, найрізноманітніші – ті, що нас оточують, і ті, які ми б дуже хотіли мати. Все наше життя складається з речей, ми працюємо, щоб купити речі, яких хочемо, іноді дуже важко працюємо, ми думаєм про речі, мріємо про речі, ми звикаємо до речей і любимо їх. Упродовж життя ми обростаємо речами, наче затонулий корабель коралами та водоростями. Звісно, речі можуть бути дуже корисними, вони можуть допомагати нам на шляху досягнення мети, але ж вони не можуть бути самою метою. Речі створені для того, щоб ними користуватися, але вони не варті того, щоб бути залежними від них, обростати ними намертво, бо обростає лише те, що затоплене, те, що не рухається, а швидкісному кораблеві потрібна легкість і обтічна форма, щоб вітер міг ковзати по поверхні, щоб йому ніщо не заважало.

Рано чи пізно наше життя наповнюється втратами близьких людей, речі також можуть ламатися, губитися, горіти чи тонути, але якщо до втрати людини ми ніколи не зможемо підготуватися, то до втрати речі – можна постаратися. Не варто, щоб речі проростали в нас, як проростають рослини в тріщини скелі, бо саме вони потім ці тріщини і поглиблюють, утворюють нові. Так само і нам не варто проростати в тріщини свого дому, ставати з ним одним цілим, бо одного дня ми можемо повернутися до дому, якого вже нема, який згорів або був розтрощений ворожою бомбою. Тоді виявиться, що частини нас уже немає, що та частина померла десь там під руїнами.

Я хочу навчитися легко відпускати речі й хочу, щоб так само речі відпускали мене, я прагну незалежності від них, я мрію про легкість і обтічність форми, щоб дихати вільніше, щоб рухатися швидше.