Ідея української монархії чомусь не обговорюється навіть на рівні політичного курйозу. Вважається, що для цього в Україні немає ні історичних, ні ментальних передумов. Разом з тим кожна річниця коронації галицько-волинського князя Данила Романовича, яка відбулася у грудні 1253 року, щоразу стає приводом для урочистостей та публічних зібрань. Чому ж Україна так і не стала королівством?

Ідея української монархії нині не обговорюється навіть на рівні політичного курйозу. Вважається, що для королівства в Україні немає ні історичних, ні ментальних передумов. Разом з тим кожна річниця коронації галицько-волинського князя Данила Романовича, яка відбулася у грудні 1253 року, щоразу стає приводом для урочистостей та публічних зібрань. Нещодавно в польському тепер місті Дорогочині, в якому 755 років тому від імені папського престолу князя Данила було увінчано короною та наречено титулом короля Русі, пройшла Міжнародна наукова конференція, організована Прикарпатським, Варшавським та Ягеллонським університетами.
Учасники цього зібрання вкотре говорили про необхідність розуміння спільної історії України та Польщі, про роль Данила як щита для Європи від орди монгольського хана, про коронацію Данила як крок до європейської інтеграції. Виступів з підтримкою монархічної ідеології знову не спостерігалося, хоча саме таке бачення могло б допомогти збагнути тодішню й теперішню ситуацію на теренах держави Україна. Недаремно свого часу відомий івано-франківський історик Воломир Полєк у своїй праці, присвяченій коронації Данила Романовича, зі смутком констатував: “Брак ідеї української корони був одним iз основних чинників, чому Україна не об’єдналася в єдиний і міцний державний організм, а пізніше, засліплена блиском чужих корон, потрапила під чуже панування”.

Багатовекторний Данило

Обставини, за яких було вручено корону галицько-волинському князеві, вказують на  багатовекторність, як тепер би сказали, його політики. Хрещений за візантійським обрядом, він погоджувався прийняти вінець від римської католицької церкви і водночас попивав кумис у шатрі хана Батия. Він жорстко придушував внутрідержавні бунти галицьких бояр-олігархів і ходив війною на європейських сусідів. І все це, зрозуміло, не заради розбудови української держави і навіть не задля євроінтеграції, а щоб зберегти свою вотчину для нащадків, сподіваючись, певно, створити на успадкованих та завойованих землях сильну монархічну династію.
Стосунки Данила з папським престолом отримували неоднозначну оцінку в істориків. Скажімо, австрiйськi дослідники Якоб Август Гоппе та Йоган Хрiстiан Енгель вважали князя підступним чоловіком. “Хитрий Данило намагався замилити очі й святому Престолу, й полякам тим, що заявив про свій намір перейти до латинської церкви”, – стверджують вони у виданій 1792 року у Відні праці “Давніша й новіша історія королівства Галичини й Лодомерії”. 
Інший зарубіжний історик, який жив у 16 столітті, поляк Матвій Стрийовський у “Хронiцi польської, литовської, жмудської i всiєї Русi” наголошує, що папський легат – сицилійський абат Опiзо – приніс Данилові “корону королевськую і скіпетр за єго славниї діла рицарськиї і за звитязтва над многими панствами”.
Після коронації у Дорогочині король Данило зайняв вичікувальну позицію. Запроваджувати католицизм на підвладних землях не квапився, що викликало невдоволення папи Олександра IV, який у 1257 роцi закликав короля до покірливості папському престолові. До речі, з листопада 1257 року автор Галицько-Волинського літопису перестає називати Данила королем, що може свідчити про різке погіршення його стосунків з Римом аж до розриву й утрати королівського титулу.
Оскільки після смерті Данила Галицького його син Лев не успадкував титулу короля, можна припустити, що руське королівство так і не здобуло визнання у Європі. Непослідовність Данила у церковних справах, очевидно, не дозволила папі опертися на Русь як на надійного союзника.

Пропала корона

Не з’ясовано досі, чи збереглася і де перебуває передана папою Iнокентієм IV Данилові Галицькому корона. Відомо, що внук Данила Юрій I теж називав себе королем Русі, хоча за яких обставин він добився цього титулу, точних відомостей немає. Польський хроніст Ян Дуглош лише відзначив, що папа Римський Климентій закликав короля Юрія, щоб “він не занедбав прийняти послух та унію з Римською Церквою”. А український історик Чубатий прямо стверджує, що перед тим папа прислав внукові Данила корону з пропозицією переговорів про унію.
Ймовірно, що після смерті Юрія I (бл. 1308 р.) в Галицько-Волинській державі було вже дві корони. У Львівському літописі під 1339 роком записано, що польський король Казимир, захопивши Львів, заволодів великими скарбами, серед яких – дві діадеми, туніка та престол. Якщо припустити, що «діадемами» були корони Данила Галицького та Юрія I, то їхній шлях
простежується до Кракова. До речі, є свідчення, що на початку ХХ століття майбутній греко-католицький єпископ Юліан Пелеш та професор Київського університету Володимир Антонович бачили у Краківській катедрі на Вавелі хрест, нібито зроблений із галицьких корон-діадем.
Відомо, що священноримські корони мали вигляд обруча-діадеми з нашитою на нього шоломоподiбною шапкою із парчі, увінчаною шишаком, до якого кріпилася або золота кулька, або хрест чи дорогоцінний камінь. Навіть якщо королівськi діадеми Данила та
Юрія стали здобиччю Казимира III, то корона-шапка могла зберегтися до сьогоднішніх днів. 
Король Данило мав у Перемишлі замок, тому, за переказами, віддав свою корону на зберігання у Перемишлянський катедральний собор святого Івана Хрестителя. Через півстоліття, у 1767 році, цю шапку начебто було перероблено на митру перемишлянських греко-католицьких єпископів. За свідченнями старенького дяка дрогобицької церкви Онуфрiя Сенюха, який на початку ХХ століття служив у консисторії у Перемишлі, у той час він бачив корону-митру цілою і неушкодженою.
Під час захоплення міста російськими військами у 1915 році у єпископа Костянтина Чеховича митру відібрали офіцери царської армії. Згодом вона буцімто була повернута до Перемишля у 1922 році після втручання Ліги націй. У 1928 році чеський фотограф на прізвище Поморіч навіть сфотографував митру у палаті перемишлянського єпископа Йосафата Коциловського.
Події Другої світової війни знову гублять слід митри-корони. Лише 2 жовтня 1966 року уродженець Івано-Франківська Олександр Ясеницький написав листа до місцевого історика
Володимира Полєка, в якому повідомив, що у 1942 роцi єпископ Коциловський передав історичну реліквію у Ватиканський музей із застереженнями повернути її після війни або греко-католицькій церкві в Перемишлі, або урядові української держави. Згодом такого ж листа Ясеницький надіслав до Міністерства культури УРСР, його текст часто цитувався в тодішній пресі діаспори. Офіційний Ватикан ніяк не зреагував на публічний виступ Ясеницького.
…Життя короля Данила історик Костомаров назвав трагічним. Очевидно, з цим треба погодитися. Трагедія першого українського короля бачиться в тому, що йому так i не вдалося зайняти належне місце серед тодішніх європейських монархів. А також у тому, що він не залишив своїм нащадкам ні королівства, ні навіть корони.
Давня звичка порпатися в старих ранах i ятрити душу змушує нас сьогодні наполегливо шукати Данилову корону – у Польщі, Росії, Німеччині чи Ватикані. Щоб, знайшовши, зробити символом, який би постійно нагадував про те, як сімсот п’ятдесят п’ять років тому Україна-Русь ледь не стала європейською державою. 

Богдан СКАВРОН