Заклеєні вікна, зачинена брама, жодної живої душі на території. Так виглядає реабілітаційний центр для алко- та наркозалежних людей біля Івано-Франківська, який нещодавно виявила поліція. Цей нелегальний заклад і надалі працює, а люди, яких там буцімто тримали примусово, не хочуть їхати додому.

Як насправді живуть пацієнти реабілітаційного центру та що про їхнє лікування говорить закон і мораль, спробував з’ясувати «Галицький кореспондент».

Реабілітація проти волі

Де розміщений реабілітаційний центр «Принцип +», в Угринові знають навіть діти. Саме вони показують дорогу: внизу вулиці Лесі Українки, будинок №46, чорна брама. Таке сусідство із залежними від алкоголю, наркотиків та ігроманами місцевих мешканців, здається, не надто хвилює. Принаймні, вони не скаржаться, кажуть, що «постійні хлопці» дуже навіть виховані, завжди вітаються.

Знайти будівлю, в якій надають допомогу залежним, просто. Складніше потрапити всередину. Адже на воротах висить ланцюг і замок, вікна хоч і прочинені, втім заклеєні плівкою. Бо у це місце, яке не було сховане від зайвих очей, нещодавно навідалася поліція.

6 липня правоохоронці закрили заклади в Івано-Франківську та в селі Угринів, які під вивіскою реабілітаційних центрів для алко- та наркозалежних осіб начебто насильно утримували людей. Поліцейські повідомили, що в цих закладах примусово перебували залежні люди, яких лікували за гроші, отримані від близьких родичів.

Заступник начальника Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області Володимир Яцюк розповів, що загалом незаконно утримували близько сорока людей з різних міст України. Серед організаторів діяльності майже не було місцевих. Вони винаймали приватні будинки, маскували свою роботу під благодійну діяльність, дозволу і жодних документів на відкриття “реабілітаційних центрів” не мали. Так само не було в штаті медичних працівників.

У будинках провели обшуки, вилучили установчі документи, штампи та печатки підприємства, документацію на осіб, які проходили «реабілітацію», а також інші речові докази протиправної діяльності – розписки пацієнтів, договори про надання послуг та умови оплати, гроші, комп’ютерну техніку тощо.

Тут люди проживали у кімнатах по кілька осіб в умовах казарми. Усі телефони та документи, які були у «пацієнтів», відбирали і зберігали без доступу.

Реабілітаційний центр зацікавив поліцію не вперше. Такі ж перевірки були в грудні 2017 року. Тоді дійшло до суду і обвинувачення по тій самій ч. 2 статті 146 за незаконне утримання людей. Але суд вирішив, що доказів недостатньо.

З того часу поліція, очевидно, займалася пошуком доказів. Водночас представники центру активно співпрацювали із міською владою, департаментом молодіжної політики та спорту, ба навіть із поліцією. Ще тиждень до затримання у соцмережі з’являлися спільні фото: керівники і волонтери центру разом із поліцією проводили акцію, спрямовану на здоровий спосіб життя. Тобто всім було відомо про існування цього центру, всі знають, що там відбувається і що це незаконно, але він – і надалі існує.

Борщ, спортзал і жодних гаджетів

Попри твердження про незаконність такої діяльності без відповідних дозволів, багато людей чомусь підтримують існування таких закладів і кажуть, що там не мучать людей, а буквально рятують їхні життя.

Потрапити до закладу вдалося приблизно за пів години. Спершу все виглядало на те, що у будинку просто нікого немає, але згодом на вулицю вийшла дівчина – як виявилося,  волонтерка закладу, колишня залежна. Саме вона впустила журналіста «ГК» спочатку на територію будинку, а потім інший волонтер (після бесіди і роздумів) – всередину і зателефонував до «керівництва».

У кабінеті дирекції висять численні грамоти, дипломи, кубки та медалі. Багато з них – із міжнародного антинаркотичного форуму в Коблево, подяки від міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа за вагомий внесок у популяризацію ідей тверезого способу життя, від департаменту молодіжної політики та спорту. Багато особистих подяк спеціалістам, серед яких – імена керівників центру.

За офіційними даними, Олександр Сивуха – директор ГО «Принцип +», а співвласники  станом на 10 липня – Денис Бойко з Макіївки Донецької області, Михайло Горський з Охтирки на Сумщині та франківець Євген Матвєєв. Згідно з даними YouControl, зареєстрували громадську організацію вони 30 листопада 2017 року. Саме когось із них ми сподівалися зустріти у центрі, втім на зустріч прийшов Ігор Пенський, секретар центру. Велика кількість фото у соцмережах свідчить, що саме він із пацієнтами центру ходить у гори, їздить на море та бере активну участь у громадському житті.

Він навіть не сперечається щодо законності діяльності центру, але дій поліції не розуміє, бо ж центр не ховають від контролю.

«Люди звертаються до нас, бо не вірять державним закладам. У лікарнях умови і ставлення жахливі, хочеш йти – йди. Туди можна пронести алкоголь і наркотики. Ми ж не лікуємо людей. Якщо їм потрібно прокрапатися, ми веземо їх до Прикарпатського наркологічного центру, а тут вони проходять психологічну реабілітацію і вчаться жити без наркотиків», – каже чоловік.

Цю інформацію підтвердили і наркологи Прикарпатського наркологічного центру, саме до них привозять пацієнтів, якщо вони потребують медичної допомоги. У них пацієнт перебуває не більше тижня, отримує необхідні для покращення стану медикаменти, а далі – робота психологів.

Ігор Пенський не заперечує і того, що деяких людей сюди привозять родичі примусово. Бо не всі в стані усвідомити, що у них є проблема, а інші – просто не в стані самостійно кудись їхати. Часом люди приходять самі. В закладі їх насильно не тримають, але пояснюють, чому важливо продовжити реабілітацію та зав’язати із залежністю.

Один із пацієнтів, Владислав, розповів, що має залежність і від алкоголю, і від наркотиків. Він збирався у центр і казав мамі: «Ще 100 грамів п’ю і їду». Напився до такого стану, що кидався на власну матір, вона відвезла його туди насилу. Владислав – львів’янин. У Польщі живе його жінка і двоє дітей, яким довелося пояснити, що татові треба побути в лікарні, щоб на них не кричати і будувати щасливу сім’ю. Обмовився чоловік і про те, що «жінка оплачує лікування», хоча в центрі кажуть, що діють на волонтерських засадах, бо декому немає з чого платити.

У людей в закладі справді забирають мобільні телефони. Вони зберігаються у кабінеті, і телефонувати з них дозволено лише у присутності «старших». За словами Пенського, такі обмеження запроваджені для того, щоб пацієнти не контактували з іншими залежними або з дилерами. Те ж стосується і прогулянок.

Умови в реабілітаційному центрі – не п’ятизірковий готель. Але чисто, світло, вікна відчинені, смачно пахне і нагадує не медичний заклад чи в’язницю, а дитячий відпочинковий табір.

У кімнатах по кілька ліжок, шафи із дзеркалами. Є кілька вбиралень, ванни, простора вітальня та кухня, на полицях якої – продукти. У підвалі – тренажерний зал, лазня і басейн (на жаль, не працює). Є полиці із книжками, стіл для настільного тенісу, пральна машинка. На стінах висять графіки прибирань і чергування на кухні.

Пацієнтів справді будять о сьомій годині ранку кожного дня і чітко формують розпорядок. День починається із зарядки, читання мотиваційних лозунгів, формування переліку справ. До фізично важкої роботи їх не примушують, та й робити на території, чесно кажучи, нічого. Втім, кожного дня хлопці і дівчата прибирають.

«Ми привчаємо їх тримати у порядку свої кімнати, особисті речі, планувати, що нового вони сьогодні дізнаються чи зроблять. Розумієте, деякі з цих людей, вже дорослі, ніколи не прибирали за собою, не знали, що таке слово «треба». А успішна людина завжди має багато справ та обов’язків, саме тому ми з ними над цим працюємо. Прибирання і зарядка – ось і вся фізична робота», – розповідає Ігор Пенський.

Виглядають і поводяться тутешні мешканці по-різному. Старожили більш розкуті, мають добрий вигляд, бо і харчуються добре, і займаються спортом. Новенькі ще налякані, тихі, значно гірше почуваються. Їх спершу не змушують нічого робити, кілька днів дають, щоб пристосуватися і виспатися.

Жоден із пацієнтів не боїться розповідати про свою історію і на питання, чому ж не поїхали додому, коли приїхала поліція, кажуть, що вони свідомо залишаються тут, де їм допомагають. Присутність журналіста їх спершу дивує, бо вся реабілітація має бути анонімною. Однак займаються своїми справами: хтось дрімає чи читає книжку, чергові на кухні готують борщ за рецептом, що висить на холодильнику, більшість – сидять у вітальні і дивляться комедію, бо мають вільний час до обіду.

Ігор каже, що до перегляду фільмів та літератури підходять серйозно і обмежують фільми, телеканали та книги, де пропагують нездоровий спосіб життя та розпусту. Дивляться здебільшого щось мотиваційне або легкі, позитивні комедії.

Із пацієнтами у закладі працює чотири психотерапевти. Вони проводять групову терапію, якщо людина просить і є потреба – можуть спілкуватися з нею і віч-на-віч. Більшість лекцій та розмов у цьому центрі крутяться довкола 12-крокової програми боротьби із залежністю. Її принципи розписані на величезному банері, що займає третину стіни у кімнаті, де проводять групові заняття.

Цю програму вигадали не в цьому центрі і навіть не в Україні. Вона має назву «Міннесотська модель», вперше в умовах стаціонару її використали у 1949 році у штаті Міннесота на базі державної психіатричної клініки Вілмар. І саме з першого кроку цієї програми і починаються проблеми, які змушують людей проситися додому чи втікати через вікна.

Ні, йдеться не про фізичне чи будь-яке інше насилля. Просто перш за все залежний має визнати, що він «безсилий перед залежністю і його життя стало зовсім некерованим». Лише після опрацювання першого кроку можна перейти на наступну сходинку, всього таких є 12, чи не кожен принцип має у собі згадку про Бога і вся програма побудована на духовному розвитку. Ігор Пенський розповів, що приходить до них і місцевий священник, втім, це не обов’язково, якщо хтось не хоче долучатися до молитви.

«Тату, я наркоманка»

Після проходження програми пацієнт стає волонтером. Софія Гречанівська, яка і впустила нас на територію центру, «волонтерить» всього декілька днів. До того вона пів року проходила реабілітацію у цьому центрі, а ще раніше – понад чотири роки вживала аптечні наркотики. Потрапила вона сюди самостійно, приїхала лікуватись із Тернополя.

«Я зрозуміла, що сама вже не справляюся. Знайшла реабілітаційний центр і прийшла з цим всім до тата. Залежним дуже важко зізнатися, ось і мені було важко. Сказала татові, що в мене є проблеми, залежність, борги. Що знайшла реабілітаційний центр, і попросила мене сюди відвезти. Тато посміхнувся, звичайно, через сльози – він плакав, але був радий, що я хоча б зізналася», – згадує дівчина.

У центр вона приїхала худа і знесилена, не вміла говорити про свої проблеми. Каже, що тепер їй тут добре, бо кожен із пацієнтів був на її місці і розуміє, що таке бути залежним. Софія думала, що найважче буде пережити синдром відміни, тобто «ломку». Але виявилося, що це значно простіше, ніж вчитися жити без наркотиків.

«Я думала, що не переживу «ломку». Але хлопці вічно були біля мене, говорили, тримали мене, десь принесуть чайок чи печиво – мене і на хвилину саму не лишали. Але найважче,  коли ти вже «чистий», почати думати і навчитися жити без оцих всіх речовин. Я розумію, що я тут не назавжди. Треба підрости духовно, сформувати себе як особистість, і тоді я зможу повертатися до життя», – каже дівчина.

Зараз її поселили окремо із кількома іншими волонтерами, і вони мають своєрідний графік роботи: два дні гуляють та відпочивають, ще два – допомагають у центрі. Вона вже звикла до Франківська, має тут улюблені заклади і любить гуляти «стометрівкою».

Син Марії Криницької також проходив реабілітацію в цьому центрі. Спершу дуже просився додому, але після всього, що пережила родина, мама наполягала на реабілітації.

«Ніхто не знає, що нам довелося пережити. Мій син впадав у кому два рази від передозування. Щастя було, що він прокинувся, він вже мав бути на тому світі. Він просто став ненормальним, різав себе. І в державній наркологічній клініці на Млинарській ми лікувалися. Там його кололи різними препаратами, він пив жменями таблетки, ходив ні живий, ні мертвий. У лікарні занесли гепатит Б. Мені порекомендували його лікувати в Одесі, щоб відновити трошки психіку, але там він викинувся з третього поверху», – каже  жінка.

Коли із хлопцем, що вживав наркотики 14 років, попрацювали лікарі, то вони самі ж порадили знайти реабілітаційний центр, в якому пацієнтові нададуть психологічну допомогу і обмежать його у вживанні наркотиків. В «Принцип+» він потрапив на два місяці. Спершу дуже просився додому, але з часом звик і навіть подружився із хлопцями.

Марія каже, що ліків там він вже не приймав. Лише вітаміни, які вона придбала сама. Вона не оплачувала реабілітацію сина, але натомість привозила багато м’яса, овочів та фруктів, солодощі – не лише для сина, але й для всіх інших у центрі.

«Якби тільки держава дозволила таке лікування… Одна надія на те, що людину відвезуть туди. Бо проблема в тому, що вдома обмежити доступ до наркотиків ніяким методом ми не зможемо. Він взагалі жив окремо на квартирі, ми ніяк не могли контролювати, що він там робить. А від наркотиків потрібно людину повністю відгородити, лише тоді мозок відновлюється», – переконана жінка.

Вона знає, що центр діє незаконно. І про те, що деякі люди хочуть втекти звідти, теж знає. Та вважає, що саме ця реабілітація врятувала її сина, хай навіть шлях був складний і не прописаний у законодавстві.

У центрі кажуть, що якби була можливість зареєструватися офіційно, вони це обов’язково зробили б. От тільки в Україні не передбачене лікування проти волі людини, а свідомо обирати кращий варіант для себе залежна людина просто не може. Тому поки що варіантів небагато: рятувати їх незаконно або не робити цього взагалі. Організатори, як колишні залежні, вважають, що краще обирати перший варіант.

Тож поки що центр і надалі існує: у всіх на виду, всім відомий, та, попри це, незаконний. Поки не дійшло до суду, тут і далі перебувають на реабілітації люди. А про тих, хто відмовився від реабілітації і пішов, місцеві кажуть, що вони ще не раз сюди повернуться.

 Марта БАРАНЕЦЬКА