Він знає, як народжуються великі річки і що вони приховують від людей. Автор проєкту «Річки України – від витоку до моря» Михайло Закусилов, можливо, єдиний в країні, за два місяці сам подолав на байдарці весь Дністер – 1400 км. Від вузенького струмка аж до Чорного моря. Від України до Молдови. Все фільмував на своєму однойменному ютуб-каналі.

А перед тим чоловік підкорив ще Десну, Дніпро і кілька менших річок. Каже, що хотів би пройти усі річки України, але потрібен спонсор. Свої туристичні пригоди починав із піших походів у Карпатах, але водна стихія виявилась йому найбільше до душі.

Чому байдарка?

Одного дня я дуже захотів побачити життя бодай однієї великої річки. Від початку до кінця. Ще кілька років тому взимку побачив в Інтернеті відеоролик про те, як чоловік робить походи на байдарці по малих річках. Я уявив себе на його місці. Ніколи в житті цього не робив, але зрозумів, що хочу. Річка – це свобода. Річка – це така ж дорога, по воді можна потрапити в будь-яку точку світу.

Ось тільки я вирішив ходити по великих водоймах, які мають не десятки, а тисячі кілометрів. Купив байдарку. І вже через два дні помчав тестувати її на озері.

Чому мандрувати байдаркою – це класно? Завжди можна скупатися або випрати речі. Також, якщо є фільтр, – використовувати річкову воду для приготування їжі. У цьому поході у вас точно не порвуться кросівки і не проб’ється колесо. Легко і зручно заряджати електроніку за допомогою сонячної панелі, просто закріпивши її на деку байдарки. Вона не буде згинатися під час руху. А оскільки ви на відкритій воді, то і дерева її не затінюють. Якщо ви рибалка і йдете через місця, які знайомі і багаті на рибу, можете брати менше їжі. Свіжий улов чекає просто на маршруті. І ще водний похід – це хороша можливість подорожувати для людей, у яких проблеми з ногами. Я знаю «візочника», який самостійно пройшов весь Дніпро, від витоку до Чорного моря.

Це ніби дивитися, як ростуть діти

До кінця навіть не знав, де Дністер протікає. Приїхав автобусом на Львівщину. Ще перед експедицією свою байдарку і весло відправив поштою до Самбора – саме звідти вирішив пливти на човні, бо ж перші кілька днів треба було йти пішки. Десь 70 км.

Дністер починає свій шлях з гори Чентиєвка на висоті приблизно 900 м. Неподалік села Вовче. Піднявся до самої вершини і далі спускався по стежці, що веде до струмочка, з якого і починається Дністер. Місця там дуже дикі, на стежці весь час траплялися завали. Чи боявся зустріти диких звірів? Ні. Я завжди живу за принципом святого Серафима Саровського: «Якщо ти йдеш по цьому світу з чистим серцем і відкритою душею, то ні на гадюку в лісі не наступиш, ні на колючку в пустелі». І це працює.

Біля витоку Дністра стоять кілька альтанок. Вода витікає з дешевої пластикової трубки. Видно, що туристи там не бувають, хоча місцеві так-сяк доглядають за цим місцем.

Далі я пішов уздовж ще дуже вузесенького Дністра, бувало, заходив у потічок і крокував по ньому. Але вода була така холодна, аж ноги судомило. З усіх боків до потічка впадає безліч струмочків, тому річка буквально на очах ставала все ширшою і глибшою. Неймовірне відчуття – ніби спостерігати, як підростають твої діти.

Паця здохло – в річку

Перші три-чотири кілометри вода була кришталево чиста. Але після першого ж села вона стала каламутною. Однак річ не лише в ґрунтових дорогах, які дощем змиває у річку. Через 15 кілометрів від витоку я став помічати в Дністрі сміття.

У селі Лімна у місцевих жінок запитав, де можна в колодязі набрати води. Одна з них, яка виявилася сільським медиком, моментально відрубала: «Ми з колодязів воду не беремо, бо там та сама зараза, що і в річці плаває. Ми купуємо воду в пляшках». Я шокований – в Карпатах люди купують у магазині воду!

Далі зустрів діда, який випасав корів. Питаю про сміття у річці. «Люди наче подуріли, – відповів він. – Все, що не треба, викидають у річку. Паця здохло – в річку. Мішок подерся – в річку… Пиво допив – пляшку у річку. Ніби річка – сміттєпровід. – А потім додає: – Держава винна в цьому». – «А до чого ж тут держава?» – «Бо не штрафує нас».

Йду далі. Купив воду у крамничці. За поворотом теревенять кілька жіночок. Питаю, чи можна у них молока купити. Поки одна панянка пішла в хату по молоко, я знову не вгаваю: «А хто у вас сміття викидає в річку?» Та, що молодша, відповідає: «А річка на те і потрібна. Й так все у море понесе». Я спершу подумав, що вона жартує. Ні, серйозно говорила.

Якби вони тільки знали, що ніякого моря їхнє сміття не побачить. А я бачив сміття вздовж усієї річки. Воно ховалося в кущах по берегах. А іноді, як гірлянди, висіло у мене над головою. Бачив я його і там, де дерева мені перегороджували шлях, утворюючи затор з гілок, пляшок, мішків. На що я тільки не натрапляв на берегах: і зламані стільці з кафе, і дитячі мотоцикли, і навіть металеві дешеві китайські двері… У верхній течії Дністра пляшки я бачив частіше, ніж птахів.

Стільки пам’яток за 60 днів

Дністер має такий характер, як у жінки. Мінливий і дуже різний. Ця річка була відверта зі мною. Ділилася сокровенними таємницями. На початку походу здавалося, що через місяць мене буде складно чимось здивувати. Але йшов 35-й день сплаву, а річка не переставала це робити. Думаю, дуже багато людей і за десять років не відвідають стільки пам’яток, скільки я побачив за 60 днів експедиції. І навіть у ті дні, коли на карті не значилися печери з водоспадами та замки з садибами, дивувала сама природа і люди, які живуть уздовж річки. Траплялися і курйози. Наприклад, на острові, де я впіймав рибу. Наступного дня вирішив там зробити днювання, запік увесь улов на багатті, виправ речі. А ввечері під час дощу бобри, мабуть, радіючи воді з неба, влаштували просто якийсь шабаш, бігаючи навколо намету і стрибаючи через мою байдарку. Уявіть, як плавився мій мозок перших кілька хвилин. Біг бобра схожий на важезні кроки. Ніби хтось крокує у величезних черевиках. Я подумав, що то рибалки, але чому тоді вони бігають мовчки навколо мого намету? Але коли вони почали по черзі стрибати у воду, я зрозумів, що це бобри.

Іншим разом мене виживали лисиці, всю ніч піднімаючи нагору пляшки і кидаючи в мою палатку.

Біля Бакоти вода стає така чиста і прозора, що мені здавалося, ніби я потрапив на море. А ще скелі, найдивовижніших форм і розмірів, немов мовчазні велетні, що йдуть своїми тілами глибоко під воду. Печерні монастирі. Світанки і заходи сонця. Як же без них? Бачив веселку, що підсвічується вечірнім сонцем. І, звичайно ж, люди, найрізноманітніші і цікаві. Багато з них вважали мене диваком, а в декого я просто бачив в очах блиск і давню мрію, яка так і не здійснилася.

Найнеобхідніше в експедиції

В експедицію беру найнеобхідніше: одномісний намет, літній спальний мішок, саморобну піч, алюмінієвий казанок, в якому варю їжу і кип’ячу воду. Кришку казанка використовую як тарілку і сковорідку. У попередні подорожі брав термоси, в яких заварював чай, але того разу пив тільки воду (мав з собою фільтр). А ще – фотоапарат і смартфон, сонячна панель для зарядки гаджетів, ліхтарик. Щоб речі не намокли, тримав їх у спеціальних герметичних туристичних мішках.

Якщо на шляху була гідроелектростанція, я витягав байдарку на берег, клав на розбірний візок і віз по суші. Візок зробив своїми руками з коліс від дитячого візочка, металевого прута і рибацького стільця.

Як апостол, але на човні

Перших 675 кілометрів Дністер тече по території України, а потім – Молдовою.

У молдовському селі Жабка є старовинний жіночий монастир – Жабський. Я з’явився туди з човном і веслом. Постукав. Черниці відкрили і обімліли – таких незвичайних відвідувачів у них ще не було. Звернувся до них: «Пустіть переночувати. Я, як апостол, але на човні. Від самих витоків Дністра прийшов». Вони подивувалися, але мене прийняли.

Потім я побував у Сахарнянському монастирі. Він видовбаний в скелях і розташований в молдовському селі Сахарна. Там я побачив красиві водоспади висотою метрів по десять, а пахнуть вони морем. Як виявилось, колись там було Сарматське море. Моря давним-давно немає, а запах залишився.

Краса антитуризму

Всю суміжну територію по Дністру між Україною та Молдовою (а це понад 120 км) можна коротко описати так: птахи, острови і скелі. Скель тут набагато менше ніж, у Дністровському каньйоні, але вони добре доповнюють загальний пейзаж. А ось птахів тут неймовірна кількість. В одному місці я бачив майже пів сотні лебедів. Дивовижне видовище.

До речі, якщо українським туристам набридли популярні маршрути, то ця ділянка теж доступна без перетину кордону. Потрібно лише отримати дозвіл від української прикордонної служби і триматися тільки лівого боку.

Я ж плив по правому боці і відчув всю так звану красу антитуризму! Трохи вище за течією, в м. Сороки, перед красивою фортецею і кілька метрів нижче від поромної переправи, пункту пропуску, просто в річку з величезних труб виливаються нечистоти міста. Без будь-якої попередньої очистки, з міста, де проживає понад 20 тисяч чоловік. Уявіть, як виглядає берегова лінія. А який сморід!

Я вважаю, що це екологічна катастрофа і влада Молдови повинна була це вирішити ще вчора. Але це тече в річку вже 30 років. Рибалки узагалі стояли за 300 метрів від труб.

Думаю, туди можна приводити групи студентів і показувати цю ситуацію, як посібник: «Причина та наслідок». Адже завтра на місцевому ринку бабуся поверне ці нечистоти у вигляді молока, а пізніше – м’яса.

Лише через 10-12 км візуально вода стала чистішою. А допомогли її очистити ті самі водорості, на які так нарікають рибалки і, можливо, біологи. Вони, як фільтр, затримували забруднення. Хоча неприємний запах я відчував аж до самого вечора.

Берег не зник

Річка ніби відчувала кінець шляху і всіляко намагалася його відтермінувати, чіпляючись всім своїм тілом за очерет чи взагалі ховаючись у рукавах і озерах. Я її розумів. Мені і самому не вірилося, що скоро фінал. І ось попереду лиман. Ще трохи, і берега нема… Він не зник, а просто став ширшим. Для мене і лиман – лише назва на карті. Ні. Це все ще Дністер. Пробую воду. Переконуюся, що вона і досі прісна. Навколо простори, дихається легко. Але цими просторами мене не налякати. Бачили і ширші.

Записала Наталя МОСТОВА