Детектив, драма, трилер, жахи, фантастика, фентезі

Режисери: Деніел Секхайм, Янн Деманж, Шеріл Дані, Вікторія Мехоуні, Девід Петрарка

У ролях: Джонатан Мейджерс, Джерні Смоллетт, Кортні Б. Венс, Майкл Кеннет Вільямс, Еббі Лі

Ветеран Аттікус Фріман повертається додому. Його батько, запальний старий Монтроуз, з яким вони остаточно зіпсували стосунки через участь сина у Корейській війні, написав дивний лист і зник. Дізнавшись, що батько може перебувати в одному з містечок Нової Англії, Аттікус знову покидає рідні місця. Але цього разу не сам, а з попутниками – дядьком Джорджем (Кортні Б. Венс) і подругою дитинства Летішиєю (Джерні Смоллетт). Їх шлях пролягає через міста, де темношкірих прийнято вбивати за будь-яку провину, а їхній єдиний путівник (буквально і метафорично) в цьому мороці – пошарпана книжка безпечних закладів для «чорних», яка, як покаже досвід, потребує кардинального оновлення.

Це, втім, сюжет лише однієї серії «Країни Лавкрафта», екранізації однойменного збірника оповідань на тему сегрегації і расизму, побудованого на референсі до сай-фаю XX століття. Хоча від самого Лавкрафта і в книзі, і в серіалі небагато: хіба що герої будуть періодично займатися неймдропінгом і зізнаватися в любові до письменника та інших його колег по жанру. Спроба вторити класику – в іншому, а саме у створенні альтернативного фантастичного всесвіту, де темношкірі не є «іншим», підсвідомим ворогом (у своїх творах Лавкрафт, на переконання багатьох, якраз і висловлював страх перед афроамериканцями), а навпаки, намагаються з ним боротися.

Америка в серіалі з її ірраціональною, майже абсурдною нетерпимістю і є те «інше». Шериф, який зупинив героїв посеред дороги, заявляє, що вони повинні покинути місто до світанку – інакше він має повне право скористатися рушницею. Летішия, Джордж і Аттікус, які зупинилися на середині шляху, змушені повернутись. І цей багато в чому достовірний історичний момент виявляється напруженішим від всяких потойбічних елементів жанру – примар, магів і похмурих позаземних істот. Хоча і жанрових деталей тут досить.

Кожен епізод – як окрема історія з новим сюжетом, лише частково пов’язаним з основним, і з фокусом на інших персонажах. Ветеран Аттікус, який у перших двох серіях роз’їжджає, немов у «Зеленій книзі», нескінченними американськими дорогами і зазнає жорстоких утисків, стає героєм містичного роуд-муві про культи. Через деякий час після страшних подій в Новій Англії центральною протагоністкою виявляється Летішия – і тоді серіал перетворюється на історію про покинуті будинки з привидами. Далі глядач і зовсім дивиться кіно про пограбування і бодді-хорор – простіше кажучи, піджанри, які в рамках одного серіалу з магістральною сюжетною лінією виглядали б, як мінімум, сумбурно. Але не тут.

Хоч і сказати, що в «Країні Лавкрафта» продюсерам вдалося не просто органічно перенести оригінал, але й створити свій унікальний погляд на жанрові історії про темношкірих, актуалізовані за останніх 10 років, теж не можна. Ні візуально, ні змістовно «Країна Лавкрафта» нічого нового доповнити не може. У всій показній безпосередності (простота і наївність сюжету, яким книга вочевидь і зобов’язана успіхом; постмодерністська гра з хронотопом) прослизає якась фальш, спроба не створювати речі, навіяні контекстом, а цей контекст бездушно конструювати. Метт Рафф теж створював постмодерністський опус, але його робота на рівні синтаксису зберігала авторський, неінтертекстуальний почерк.

І якби ж то в рамках жанру, які «Країна Лавкрафта» по шматочках збирає заново, серіал відчував себе впевнено, але все стопориться тільки на зовнішньому наслідуванні. Монстри, примари та інша нечисть – звичайні джампскейри, індустріальні болванки без осмислення їх функції. З головними антагоністами – представниками культу – ще простіше: впродовж всієї історії вони, постійно звертаючись до сім’ї Аттікуса і вимагаючи надати чергову послугу, випинають проблематику латентного ставлення до героїв як до рабів. «Країні Лавкрафта» часом не вистачає вправності навіть для того, щоб без пихи виразно розповісти стародавні казки про головне.

ФЕЛІНСЬКИЙ