Гончар Микола Кашевко для багатьох відкриває світ глини своїми виробами, що чарують довершеністю виконання, а також майстер-класами – на них приїжджають з усієї України та з-за кордону…

Народився у сім’ї, яка не мала жодного стосунку до декоративно-ужиткового мистецтва – серед родичів були тільки медики і педагоги, лише бабуся ткала килими: усе дитинство Микола пам’ятає її за верстатом.

Але свою творчість він вважає випадковістю, викликаною потягом до малювання. Коли вдома були розмальовані всі меблі, щоб дитина їх не знищила остаточно, батьки віддали сина до художньої школи. Майстер дотепер з вдячністю згадує свою вчительку Наталію Петрівну, яка не тільки розвинула його художні здібності, але й прищепила педагогічні навички, які тепер допомагають йому під час проведення майстер-класів.

Отже, як сміється Микола, після закінчення школи вибір у нього був невеликий: або продовжити сімейну лікарську традицію, або йти власним шляхом. Він вибрав друге і продовжив освіту у тодішньому Косівському  училищі прикладного та декоративного мистецтва. Вступав на художню обробку дерева, а волею випадку опинився на керамічному відділенні. Коли закінчив навчання, то думав, що зі спокійною душею забуде про кераміку на все життя…

Спочатку так все й складалося. Перші п’ятнадцять років після закінчення училища були бурхливими та різними: працював на багатьох роботах, а потім доля закинула його до обласного музично-драматичного театру на посаду монтувальника. Відчув себе у своїй стихії, магія перевтілень і чарів захопила його настільки, що Микола навіть думав якимось чином тісніше пов’язати своє життя з театром, можливо, навіть стати актором – спокуса була велика.

Один із досвідів, який виніс з тих років, – не вміє і не хоче працювати під чиїмось керівництвом. І це стало поштовхом шукати себе в індивідуальному ремеслі: згадав про отриману освіту і про гончарство. Почав моніторити ситуацію, вивчати ринок і був здивований, що гончарів на той час було буквально одиниці.

Перші кроки

Повернувся з Івано-Франківська до рідного Яремче. Питання власної майстерні вирішилося відносно легко – переобладнав батьковий гараж. З обладнанням теж допоміг батько – колишній медик на пенсії має золоті руки, такий собі сучасний Іван Кулібін. Тож гончарні круги, кульовий млин, бочки для перемішування глини і багато іншого  – це його витвори, і без цієї допомоги було б набагато складніше. Професійне гончарне обладнання – дороге задоволення, а батькові вироби у професійному плані нічим не гірші…

І, наче за помахом чарівної палички, знайшлися спільні знайомі з прекрасним гончарем з Івано-Франківська Віталієм Владковським, до якого Микола  пішов в науку, щоб відновити практичні навички. І на запитання, чи щось тоді тьохнуло в серці, чи відчув, що це справа його життя, відповідає, що не відразу, він поступово й повільно поринав і захоплювався цим новим світом, і це захоплення не тільки триває дотепер, а й зростає з роками.  

Бо, за його словами, в гончарстві немає кордонів і горизонтів, немає меж для пізнання і вдосконалення, а глина – це всесвіт, який можна відкривати постійно. У цій сфері завжди можна рухатися вперед, бо сучасні технології пропонують різні методи та способи роботи з глиною, які хочеться не тільки зрозуміти, а й досконало вивчити. Микола зізнається, що не форсує події, не хапається відразу за все, не намагається комусь продемонструвати все, що вміє та знає. Помаленьку долає свої вершини, не поспішаючи, вникаючи у найменші деталі і нюанси.

Окрема тема: майстер-класи для дітей та дорослих

Спочатку це були рідкісні – від випадку до випадку – заняття. Останніх декілька років вони стали важливою частиною його роботи, особливо влітку та взимку – в туристичні сезони.  

Починав заняття з дітьми, на кожному з них намагався створити довірливу атмосферу, знайти індивідуальний підхід. Знайомиться, розповідає про глину як про матеріал для ліплення й гончарства, цікавиться захопленнями дітей і намагається їх прив’язати до свого заняття. Наприклад, якщо дитина грає на скрипці, то гончар каже: «На уроках музики тебе пальчики вчать тримати отак, а глина любить, щоб пальчики були так…» Це доволі складно – швидко знайти підхід до дитини, яку бачиш вперше і, можливо, більше ніколи не зустрінеш, зацікавити її, але й захоплююче, бо йому теж цікаво, бо він теж відкриває для себе щось нове з кожним уроком.

На жаль, останнім часом батьки записують дитину на майстер-клас, наче віддають данину моді чи виконують якусь місію – привели, малеча відбула заняття, вони поставили внутрішню галочку у своїй голові, і все. Тобто теперішня тенденція –  пробуємо все, але поверхово – згубна як для дитини, так і для батьків, бо нічому не вчить і нічого не залишає після себе.

Є такі туристи, що приїжджають щороку відпочивати і приводять своє чадо на майстер-клас. І щороку ніби вперше, бо дитина вже й не пригадає минулорічного заняття, тобто це стає якоюсь фішкою, елементом відпочинку. Є й такі, що приводять тільки для фото в Інстаграмі, бо як це так, у подруги вже є фото з глиною, а в нашої доньки ще немає. І коли фото зроблено й закинуто в мережі, інтерес до заняття відразу зникає.

Багатьом хочеться, щоб діти відразу сідали за гончарний круг, бо їм здається, що це весело, але гончарство – це засіб. Набагато важливіша ручна ліпка. Саме вона, якщо починати з пластиліну вдома, добре розвиває дрібну моторику і, відповідно, дитячий мозок, нею найлегше творити не предмети, а  абстрактні поняття – щастя, радість, розлуку, і вона найкраще підходить для самовираження. У цій майстерні за вісім років було наліплено багато як дивовижних абстрактних речей, так і цілком реальних предметів, фігурок тварин та людей.  

Великим відкриттям для Миколи було те, що не тільки діти, а й дорослі з задоволенням відвідують ці майстер-класи. Приходять вони з багатьох причин – хтось має потребу зробити щось своїми руками, відчути себе творцем, для когось це можливість краще себе зрозуміти і щось у собі відкрити. Ще для когось це просто відпочинок, спосіб відійти від звичного, одноманітного життя. 

«Я не шукаю у них таланту, і його не можна визначити з першого разу, хоча є такі люди, які вперше беруть в руки глину і ліплять щось довершене. Мені важливіші якісь особистісні людські риси, що є великою рідкістю на тлі тотальної сірості, поєднаної з інтернетом і сучасними технологіями. Я радію, коли приходить людина, зацікавлена навіть глиною і гончарством конкретно, а взагалі зацікавлена життям, бо знайшла у ньому місце для себе і займається улюбленою справою. Або ж шукає себе активно, і мої майстер-класи допомагають їй із вибором.

Майстер-класи – це моє. Я відчуваю в собі сили і терпіння знаходити до кожного підхід, постійно шукаю різні форми подачі, щоб вони були  максимально цікавими і пізнавальними. Щоб не тільки бавити людей якийсь час екзотичним для них заняттям, а й формувати, впливати, пробуджувати відчуття прекрасного. Мабуть, це в мені говорять педагогічні гени моєї родини», – зізнається майстер.

Згадує про несподіваний майстер-клас для одного німця-поліцейського, якого привела дівчина-українка, до якої він приїхав у гості. Спілкувалися через перекладача. Німець ліпив прекрасно, хоч і тримав глину в руках вперше в житті, а ще виявився чудовим імпровізатором на піаніно…

Був іще візит групи жінок із Полтавщини, найстаршій з яких було понад 85.  Спочатку Микола розгубився, бо ще ніколи не мав «учениць» такого віку. А потім був неймовірно захоплений ними. Бабусі йому таких вареників з глини наліпили і таких пісень народних наспівали…

Микола має багато ідей стосовно розвитку у цьому напрямку. Каже, що мріє про створення відповідного арт-простору, де можна об’єднати зусилля декількох майстрів і проводити заняття для дітей з обмеженими можливостями. Він вже має такий досвід, тож залишилося знайти однодумців і спонсорів.

Роботи по цілому світу

Микола створив сайт, на якому рекламує свої майстер-класи та вироби з кераміки. Саме завдяки соцмережам на його заняття їдуть з усієї України, а роботи розлітаються, як гарячі пиріжки, не тільки країною, а й за кордон. Зараз його роботи – чайнички-заварники – охоче купують американці та австралійці. Мабуть, їм вже набрид «ширпотреб» з Китаю і хочеться чогось справжнього, тож попит на натуральну кераміку, яку вони називають «rustic style», росте. Миколі це визначення не подобається, бо його роботи неможливо назвати простими й ужитковими. Він легко може копіювати будь-які стилі та вигадувати різні артхаузні «штучки», але прагне оригінальності та самобутності – свого власного стилю. І тому творить довершені, індивідуальні і дуже естетичні, виготовлені з дотриманням всіх технологічних процесів, вироби.

Тепер, коли росте попит на його посуд, коли він ледь встигає із замовленнями, гончареві придався б помічник, якому можна було б довірити не тільки найпростіші ділянки роботи, а й передавати досвід, вчити тонкощам ремесла. «Але місцеві не дуже хочуть до мене йти, а якщо йдуть, то хочуть відразу грошей, а не отримати фах. Навіщо бабратися в глині, якщо можна здавати кімнатку туристам?» – зауважує він.

Микола каже, що термін «бріколаж» може бути символом його життя, бо це про нього  – творити щось з уже наявного, з того, що потрапляє під руки. І саме тому ставиться критично до своїх робіт, бо не виношує довготривалих планів, не малює ескізи, а все робить на одному подиху. Коли працює з глиною, то не обдумує черговий виріб, а відсторонюється від усього і наче зависає у міжчассі, потрапляючи в таку собі гончарну радісну нірвану. І водночас може легко перемикатися з одного роду діяльності на інший – тут ліпить, а вже за мить може експромтом підбирати мелодію на старенькій «Іоніці» чи гітарі. Або набирати черговий текст на своїй сторінці в мережі.

Про сім’ю

Микола з Наталею познайомилися 2004 року на Помаранчевій революції. Жінка згадує, що вони з подругами взяли шефство над групою хлопців, запрошували їх періодично додому помитися і поїсти щось смачненьке.

Ці стосунки на два міста тривали вісім років. А потім Наталя з Києва переїхала до Яремче і ось уже вісім років живе у цьому гірському містечку. Подружжя виховує 5-річного синочка Андрійка.

Наталя – теж творча особистість, закінчила державну Художню середню школу ім.Т. Шевченка та Видавничо-поліграфічний інститут КПІ ім. І.Сікорського. Вона не тільки надихає Миколу, але й дисциплінує і підштовхує його, водночас творячи власну мистецьку кар’єру фотохудожника.

Марія МИКИЦЕЙ