Днями

УНЦІЇ

Приїхав недавно з тренінгу, там один із учасників розповів вельми цікаву історію, що трапилася з ним. Було це в Києві. Він з друзями зібрався їхати за місто і приїхав на місце зустрічі раніше за інших. Щоб згаяти час, він зайшов у торговий центр. Знаєте, там продають всякі горішки: в шоколаді, в глазурі і т.д. І ось вирішив наш герой випендритися перед продавщицею. Підходить він до прилавка і каже: «Зважте мені, будь ласка, три унції ось цих горішків». Продавщиця без проблем бере і зважує йому 100 грамів тих горішків, після чого видає коронну фразу: «З вас два фунти!» завіса.

Якось

ОГОЛОШЕННЯ

Редактор дивиться у вікно (зима, снігопад третій  день поспіль, снігу – хоч греблю гати) і каже сумно: «Ну, чому в штаті редакції нема двірника? Самому цей сніг розгрібати чи що? Або чекати, поки протопчуть? Набридло брести ним по коліна…» Коля, молодий спецкор, тут же запитує: «У ранковому випуску, у рубриці для оголошень, місце залишилося?» – «Та нібито залишилося, а що?» – «Секунду!» Йде до верстальника і вставляє в рубрику оголошення: «Біля входу в будівлю редакції газети «N» втрачено золоте кільце з діамантом в 2,5 карата. Хто знайшов, просимо повернути за винагороду». До вечора наступної доби снігу перед редакцією не було взагалі, як влітку. Один дід привів всю сім’ю (бабка і двоє онуків) з великими квадратними фанерними лопатами…

Колись

ШОЛОМ

Розповів один знайомий, стовідсоткова правда. Події відбуваються десь в 60-х роках минулого століття. Далі від його імені.

– Жили ми з батьками в старому двоповерховому будинку. У дворі з нами жив дядько-міліціонер, який їздив службовим мотоциклом з коляскою. Приїжджаючи додому на обід, він залишав свій мотоцикл у дворі, вішаючи шолом на кермо. Одного разу він за щось зчепився з сусідським хлопчаком Васею, і останній (звичайно, Вася) пішов з поля бою, тримаючись за розчервоніле вухо і з величезною образою на серці. Помста Васі була страшною. Літо, спека, сиджу я на підвіконні і дивлюся на подвір’я. Під’їжджає дядечко-міліціонер, глушить мотоцикл, знімає шолом, вішає його на кермо, заходить у під’їзд. З-за рогу блискавкою вискакує Вася, хапає шолом і зникає в кущах. З другого поверху мені було добре видно, як в кущах він зняв штани і присів над шоломом. Ще кілька секунд – і шолом вже висить на місці. Через пів годинки вийшов дядечко, бадьорим кроком підійшов до мотоцикла, зняв шолом і одягнув його на голову. І тут він зрозумів, що щось негаразд, точніше, він все зрозумів. Мовчки (я бачив, як грають жовна на його вилицях), не знімаючи шолома (стидно ж перед сусідами), він швиденько завів свій мотоцикл і поїхав на річку митися… Вася після цього довго тримався вже за два вуха (напевно, дядечко його знову зловив).

І взагалі…

Помирає Рабинович. Страшний суд, архангели, особиста справа… «Дружині зраджував?» – «Ну, як сказати…» – «Ясно. Податкову обманював?» – «Ні, ну не так, щоб аж, але…» – «Теж ясно»… І так за всіма пунктами. Зрозуміло, жива людина. Хто з нас без гріха? Підбивають підсумок: «Загалом, чоловік ти непоганий, але наламав дров немало. Лише твоє липове банкрутство чого варте! Словом, хотіли б тобі допомогти, але – ніяк». Засуджують до пекла. Заходять супроводжувачі, ввічливо, але строго беруть його під руки і ведуть. Нескінченний коридор, двері, двері… Звідкись доносяться крики, стогони. Смаленим пахне. Таблички на дверях: «Ірландці», «Малайці». На одних дверях навіть “Інуїти” написано. Доводять Рабиновича до дверей з написом «Євреї». «Ну, щасти тобі, грішнику», – і всередину заштовхують з словами: «Приймайте поповнення!» Заходить Рабинович, озирається зі страхом. Спека страшна. Однак – ген виноградники видніються, симпатичні будиночки неподалік, білі, під металочерепицею. Поля доглянуті, всюди автоматичні системи зрошення. А на горизонті – взагалі якийсь мегаполіс, хмарочоси, скло-бетон-ландшафтний дизайн. Тут до нього мужичок на крутому квадроциклі під’їжджає і шолом мотоциклетний простягає: «Новенький? Поїхали, підкину до житла». – «А-а-а… Скажіть, це все навколо – це пекло? – Ех, чоловіче. Ти не бачив, що тут 60 років тому було!..»