Зрілість суспільства визначається, серед іншого, вмінням реагувати на катастрофи. Загибель 26 курсантів та офіцерів у катастрофі АН-26 у Харківській області – величезна трагедія, але і серйозний урок для нашого суспільства.

Насамперед – про цинізм. Загибель українських захисників оперативно використали у власних інтересах російські інформаційні війська, які завдали потужного удару фейками по українських медіа та пабліках. Їхня логіка надзвичайно цинічна: використовувати будь-яку українську проблему у власних цілях.

Розбурхане пандемією коронавірусу та політичною активністю українське суспільство відреагувало на трагедію емоційно. За великим рахунком, це нормально, проте треба робити і раціональні висновки. Один з них – майбутні пілоти мають вчитися літати на тих літаках, які стоять на озброєнні ЗСУ, а з цим у нас очевидні та помітні проблеми.

Після розпаду СРСР в Україні залишився значний парк військової авіації, проте протягом майже 30 років він нагадує шагреневу шкіру – постійно скорочується. Росія (що показово) і до 2014 року не надто прагнула продавати Україні нові бойові літаки, а після анексії Криму – й поготів. Відверто кажучи, навіть модернізація та поточний ремонт винищувачів і штурмовиків часто пов’язані з контрабандою запчастин або їх пошуком у інших країнах. Важкі втрати наших авіаторів у боях 2014 року та відсутність авіації у бойовиків спричинили відхід Повітряних сил на задній план відбудови української армії. Катастрофа АН-26 відновила інтерес суспільства до проблеми.

Україна має напрацювання у виробництві військово-транспортних літаків, «Мрія» та «Руслани» навіть цього року здійснили чимало рейсів на замовлення НАТО. З винищувачами та штурмовиками справа гірша – їх треба закуповувати, продають їх ланками чи ескадрильями з обладнанням та підготовкою льотчиків. Рівень цін – сотні мільйонів доларів, і з об’єктивних причин Україні, швидше за все, доведеться купувати літаки, що були у використанні. Нормальна практика, до речі, як і те, що кілька постсоціалістичних країн-членів НАТО мають у своєму авіапарку ще радянські літаки.

Розбудова військової авіації – не лише значні кошти, а й усвідомлення на державному та суспільному рівні цієї необхідності. Передача президентського джета Повітряним силам ЗСУ сенсу не має, а от підвищена увага керівництва держави та всіх нас до потреб авіаторів, навпаки, могла бути б кращою пам’яттю про тих 26 лицарів неба, які не повернулися з останнього свого польоту…