Драма

Режисер: Лука Гуаданьїно

У ролях: Джек Ділан Грейзер, Джордан Крістін Симон, Хлоя Севіньї, Алісі Брага, Скотт Мескада

14-річний Фрейзер (Джек Ділан Грейзер) в обнімку з томиком віршів модного поета Оушена Вуонга переїжджає з волелюбного Нью-Йорка на далеку військову базу в Італію з двома мамами. Перша, полковник Сара (Хлоя Севіньї), повинна стати командиром цієї бази, друга, Меггі, піде працювати в медкорпус. Фрейзер, очевидно, не дуже радий переїзду: йому, незграбному підлітку в леопардових штанях і з нафарбованими нігтями, чужа солдатська романтика і військовий конформізм. Єдиною розрадою стає знайомство і тісна дружба з ровесницею Кейтлін – теж американкою, яка живе на військовій базі через батьків. У неї, правда, і без Фрейзера вистачає проблем: вона надає перевагу компанії суворого батька-республіканця в кепці MAGA (Скотт Мескада), а не турботливій ​​матері, а ще її дратує жіноче тіло, груди, що ростуть, і менструація.

З усієї критики без п’яти хвилин культового фільму «Назви мене своїм іменем» найпереконливішим аргументом проти було те, що Джеймс Айворі, великий режисер костюмованих британських драм, не повинен був адаптувати роман про перше кохання підлітка: нібито вийшло занадто інтелігентно і класично наївно. Всі ці вкрадливі погляди і випадкові дотики не ілюструють ні підлітковий бунт, ні нібито заборонену любов героїв, ні епоху сексуальної революції. «Ми ті, хто ми є» – новий восьмисерійний проєкт того ж Луки Гуаданьїно – вже встигли поверхнево порівняти з «Назви мене своїм іменем»: знову щуплий і начитаний американець, пейзажі сонячної Італії, перша любов і перший сексуальний досвід. На папері так воно і є, але на ділі мінісеріал виглядає як антипод фільму: він непередбачуваний, зухвалий, живий, а головне – сучасний. Для Гуаданьїно «Ми ті, хто ми є» – перший серіальний досвід, але, на відміну від земляка Паоло Соррентіно, який вже випустив два авторських мінісеріали під крилом HBO, Гуаданьїно не став підлаштовуватися під телевізійний формат і грати за серіальними правилами. За його задумом, з проєкту повинен вийти не звичний мінісеріал, а гігантське восьмигодинне кіно, яке краще дивитися залпом, а не порційно раз на тиждень. Звідси, напевно, й однакові заголовки усіх епізодів.

Італієць ніби не має чіткого режисерського стилю і завжди вдало адаптується під обраний матеріал, ось і тут він намагається експериментувати, імітуючи документальну манеру зйомки, щоб змусити глядача відчувати себе вуаєристом, підглядати за простими людьми, які живуть звичайним життям, тут і зараз. Близьке за духом і масштабом, тактильне і імерсивне кіно про молодість на пляжі знімав Абделатіф Кешиш («Мектуб, моя любов»), але, на жаль, занадто часто акцентував свою увагу на жіночих дупах і згодом потрапив у секс-скандал. Гуаданьїно, очевидно, за ту ж манеру зйомки критикувати ніхто не стане, хоча в серіалі є і повне оголення, і зовсім не підліткова сцена на віллі. Втім, як ще знімати серіали про підлітків (не плутати з підлітковими серіалами) після «Статевого виховання» і «Ейфорії», в яких без цензури показують дікпіки і без докорів сумління розповідають, як підготуватися до анального сексу? Іноді доводиться шокувати, щоб відповідати духу часу, хоча, на відміну від тієї ж «Ейфорії», серіал не обмежується набором скандальних сцен – відчувається, що для Гуаданьїно в першу чергу важлива ідея.

«Ми ті, хто ми є», як би безглуздо не звучала назва, – це історія навіть не про прийняття себе, а про нескінченний пошук та усвідомлення власної ідентичності – сексуальної, гендерної, політичної чи етнічної. Більшість героїв мінісеріалу – не тільки буйні підлітки, а й сумні дорослі – перебувають у певній фрустрації, переживають особистісну кризу, намагаючись зрозуміти, ким вони є і ким їх бачить суспільство. Такий комплексний і по-сміливому абстрактний лейтмотив, напевно, пробачає не надто переконливі епізоди на кшталт примірки червоної кепки MAGA, раптової менструації у героїні з гендерною дисфорією або тієї ж оргії на віллі. Але навіть у такій плинній та безцільній історії буде важливий фінал – тягнути до нескінченності одіссеї кожного персонажа не вдасться, тому хотілося б в кінці побачити якщо не висновок з усіх цих пригод і міркувань, то хоча б не черговий трюїзм на зразок «всі ми різні, всі ми люди».

ФЕЛІНСЬКИЙ