Софія Яблонська – журналістка, письменниця, фотограф, мандрівниця. В Галичині любили її репортажну прозу про Балі, Бора-Бора, Таїті й Марокко. А у Франції захоплювалися її “Книгою про батька”, в якій письменниця розповіла європейцям про рідну Галичину.

 

Сорок років тому, весною 1971 року, дорогою до Парижа в автомобільній катастрофі загинула пані Софія Уден, яка мешкала на острівці Нуармутьє біля самого узбережжя Франції з 1950 року. Подібно, як свого часу Камю, пані Уден їхала до столиці у видавничих справах і мала при собі вичитаний машинопис… Книжка, яку все ж надрукували наступного року, вже належала до категорії «посмертне видання» і «потужний дебют» одночасно, хоч була всього лиш перекладом з українського видання 1939 року (Львів, бібліотека газети «Діло»).

Головна газета української діаспори «Свобода» надрукувала коротеньке повідомлення про трагічну смерть Софії Яблонської-Уден, письменниці і мандрівниці. Оскільки радіо «Свобода» цього не повідомляло, на рідній Галичині про це не дізналися навіть ті, для кого Софія Яблонська існувала лише у вигляді довоєнних книжок «Чар Марокко», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії». Ці власники довоєнних бібліотек, правдоподібно, вважали авторку чимось нереальним і позачасовим ще у 30-х, коли ці репортажі були галицькими бестселерами. Надто важко було собі уявити, що Софія Яблонська, яка так вільно і гарно описувала свої мандри цілим світом, народилася, виросла і була вихована тут поруч, у Галичині. Її книжки були одкровенням, що стосувалося не так способу життя в описаних екзотичних місцях, як реальності життєвого вибору галичанки.

У міжвоєнні десятиліття галицька культура трактувала життя у різний спосіб – як служіння, як порядок, як страждання, як боротьбу, як безпросвітність, як терпіння, як пожертву, як жарт, як нудьгу. Власне тому такий захват і осуд викликала Софія Яблонська, яка дозволила собі те, чого всі прагнули, але забороняли самі собі.

Софія Яблонська, яка ще не написала жодної книжки, але вже знала, що найважливіше -це контакт, вперше спровокувала публічні зустрічі з галичанами ще у 1929 році. Їй було двадцять два, вона приїхала з Парижа на батьківщину, вона хотіла розказати про свої враження від тривалої і насиченої подорожі по Марокко, бо про Марокко у нас мало хто знав, як і про те, що світ широкий, і не тільки тоді, коли треба втікати від небезпеки чи шукати заробітку. У Марокко молода галичанка була репортером французької кіно- та інформаційної компанії.

Їй було вісім років, коли вона вперше – не за власним бажанням – вирушила у далеку подорож. Її тато був священиком у селі Германів і був членом партії москвофілів, вважав, що православна Москва може бути найкращим опікуном галичан. Коли після тимчасової окупації російська армія відступала з Галичини, Яблонський з сім’єю, як і багато інших москвофілів, поїхали разом з нею. Опинилися спочатку у Києві, а тоді в Таганрозі, де була ціла колонія галицьких втікачів. Але через кілька років світ змінився, і отцеві Яблонському перестало все це подобатися. У 1921 році, якраз перед тим, як радянський кордон закрився надовго, Яблонські вернулися додому. Але Софія вже була достатньо заражена пережитим, щоби провадити спокійне і задане оточенням життя. Вона хотіла щось уміти і робити сама. Робити передовсім для того, щоби робити щось із собою. Через багато років Софія Яблонська писала, що вже знає, що приготовленого для неї раю нема ніде, але для того, щоби десь застати моменти справжнього щастя, потрібно просто перебувати у русі, будь-якому, хай і не рушаючи з місця.

Їй було вісімнадцять років, коли вона відкрила два кінотеатри у Тернополі. Кіно – таке, яким воно тоді було – взагалі стало для неї виразом нової динаміки і символом ставлення до світу. Демонструючи кіно, передовсім хроніку і репортажі, вона сама хотіла робити кіно. Щоби бути десь там, про що неможливо не розказати тим, які там не бувають. Але перед цим Софія Яблонська встигла вивчити кравецтво і бухгалтерію у Львові.

У двадцять років вона сама поїхала туди, де було кіно. У Парижі Яблонська назвалася репортеркою і поїхала знімати Марокко.

Її репортажі стали сенсаційними. Вона зуміла зняти таке, чого не дозволяли жодному чужинцеві. З того часу це стало її стилем і маркою. Усюди їй дозволяли бачити і знімати татуйоване. І все тому, що вона намагалася жити з людьми так, щоби їм самим було цікаво розповісти про себе. Ні до кого вона не приходила з намаганням чогось навчити, лиш прагнула навчитися сама. Передовсім вчилася вибудовувати стосунки. Поступово ставати з чужої рідною.

Після Марокко Яблонська поїхала до Китаю. Також якось неправильно, через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон, Лаос, Камбоджу, Сіам, Малайзію, Яву, Балі, Таїті, Австралію і Нову Зеландію.

До Франції вона передавала кіно і фото, а до Галичини – репортажну прозу. Коломийські редакції журналів «Жіноча доля» і «Нова хата» отримувала фрагменти репортажів з подорожей, до яких поступово звикли читачі, зворушені тим, що спеціально для них їхня репортерка працює десь на самому кінці світу.

У 1932 році окремим томом з’явився «Чар Марокко». У 1936 – «З країни рижу і опію». «Далекі обрії». Репортажний роман «Далекі обрії», обкладинку якого проектував чоловік Яблонської Жан Уден, – у 1939. У цій книжці Яблонська, яка вже надовго затрималася у Китаї, цій країні рижу і опію, описала свою давнішу найбільшу подорож.

Тоді вона найбільше пожила на острові Бора-Бора. Місцеві мешканці прийняли її до себе, і вона вважалася членом однієї великої сім’ї. Вона отримала тамтешнє ім’я Теура (Червона Птаха) і вчилася всього, що потрібно на островах, – плавати, плавати на човні, вилазити на дерева, здобувати плоди, виправляти листя пандануса та сплітати з нього широкі капелюхи, плести кошички зі свіжого галуззя пальм, говорити татською, чавити олію з кокосових горіхів, розчиняти у ній пахощі квітів тіаре, мастити олією своє тіло, підбирати зілля для миття волосся, правильно носити вінок з квітів. Вона нагадувала таїтянам, щоби ті не зраджували свого способу життя, і писала нотатки для майбутніх книжок. І багато рухалася. Завжди вважала, що тілесність духовна. Вона ходила горами і пірнала серед рифів. Гаїтянські чоловіки вважали її майже такою витривалою, як вони.

Саме там, на Бора-Бора, до неї прийшло одне важливе розуміння. Щоби чимось займатися, їй запропонували вчити дітей французької мови. А Софія Яблонська, якій тоді було двадцять шість, відповіла: «Замість учити ваших дітей, я волію сама навчитися від вас ваших мудрощів, ваших звичаїв та вашого способу життя. Якби колись припало мені вчити вас, то я скоріше старалась би навчити вас способу, як вам вернутися до деяких ваших давніх звичаїв, традицій та вашого давнього знання, ніж помагати вам шукати оманного щастя у наших книжках, у наших законах, які не були створені для вас, для ваших островів і вашого підсоння». Вона розповідає галичанам далі: «Від того дня для мене почалося зовсім нове життя, якого єдиною турботою було придбати собі якнайбільше задоволення та приємності. Змінилося моє гарячкове темпо думання та відчування, вимоги стали щораз менші». Для української літератури тодішній стан Яблонської був важливим ще й тому, що вона – успішна авторка – серйозно задумалася над власною потребою писати. Багато років вона мучилася тим, що повинна все переживати і старанно запам’ятовувати заради того, щоби згодом все це точно і добре описати. «Чи ж не краще позбутися цієї амбіції, попробувати усунути всяку причину невдоволення собою, бути щасливою? Щойно тут я зрозуміла, як мені бракувало правдивої рівноваги духа». Саме те, що віднайти цю рівновагу духа можна, можна завжди, всюди і кожному, було врешті тим головним посланням українському читачеві, заради якого Яблонська через багато років – тоді, коли було слід – знову повернулася до літератури.

Цілу Другу світову вона пережила у Китаї, зазнавши всіх труднощів японської окупації. А у 1950 році повернулася до Європи, на той острівець під Францією, займаючись передовсім домашнім господарством і листуванням з друзями. Вже у шістдесятих вона написала ще кілька мемуарних творів. Писала далі українською. Поетеса Марта Калитовська перекладала на французьку. Власне у її перекладі Яблонська стала відома Європі. Її репортажі сорокарічної давності викликали інтерес вже іншого, історичного, ґатунку. В Україні про Яблонську не згадували, але за зберігання її книжок вдома не карали. А у Франції популярнішою стала “Книга про батька”, в якій Софія Яблонська розповіла європейцям про Галичину і Центральну Європу – на той час екзотичніші, ніж далекі південні острови – з тою любов’ю, від якої сам починаєш любити.

Тарас ПРОХАСЬКО