15 жовтня у світі відзначають Міжнародний день сільської жінки. Це незвичайне свято запровадили ще у 1995 році, щоб відзначити роль селянок, які становлять понад чверть всього населення планети. 

На Прикарпатті працьовита жінка, яка порається на городі та біля хати – це радше норма. Принаймні, так було колись, а як тепер? Журналістка «Галицького кореспондента» вирішила випробувати на собі, як це – бути сільською жінкою.

Треба сказати, що на Гуцульщині ґазда з великим господарством завжди вважався дуже поважним чоловіком. Щоб показати свою ґаздовитість, кажуть, один гуцул брав трішки сіна, клав на свій піджак і йшов до церкви. Щоб коли на це звернуть увагу, він міг гонорово сказати: “Йой, та то я худобі їсти давав”.

Та жарти жартами, але мати власне господарство у селі – добра ідея. Бо це і домашні продукти, і гроші, і робота для цілої сім’ї.

Тепер більшість людей звикли не приділяти надто багато часу хатній праці, тож важливість і специфіку такої роботи не цінують. Мені ж довелося протягом дня поратися із хатніми справами так, як це роблять працьовиті прикарпатки.

Це був цікавий досвід для мене ще й тому, що все своє життя я прожила у самісінькому центрі Франківська і навіть у гори виїжджала нечасто. Я звикла купувати продукти або й готові страви, із домашніх улюбленців мала лише абсолютно безкорисних у господарстві котиків, а єдина курка, яку я тримала в руках, – це філе з супермаркету.

Показати нам всі приваби життя у гірському селі погодився сільський голова Татарова Олег Дзем’юк. Він проживає в будинку разом із дружиною, батьками та двома дітьми. У цієї родини є своє господарство – корова, двоє свиней, кури та аж дев’ять котів. За всім цих доглядає мама, Ольга. Вона розповідає, що не звикла жити без роботи і якби не її прохання, діти від господарства вже би давно відмовилися.

Звечора мене прийняли у домі, нагодували вечерею та показали мою кімнату. За вечерею сім’я розповіла про те, що люди в селах – хазяйновиті, але з кожним роком охочих поратися біля хати стає все менше.

“Я маю дуже багато роботи, а жінка доглядає за дітьми. Якби не мама, ми б давно залишили це господарство. Насправді це вже відходить на другий план, навіть тут, у Татарові, скоро залишиться лише кілька сімей із господаркою”, – пояснює Олег Дзем’юк.

Єдине, чим зі «здобутків» я змогла похвалитися – це те, що вмію набирати воду з криниці. Та моє вміння не знадобилося, бо, кажуть Дзем’юки, цей та багато інших процесів вже давно автоматизовані. Але заняття мені пообіцяли знайти.

Розпочати знайомство із сільською працею планували о 7-ій ранку. Домашнього одягу я із собою не мала – не подумала, що треба буде, хоча косметичку я чомусь взяла. Тому мені виділили штани, халат та гумові чобітки і попередили, що переодягатися потрібно, бо запах у стайні не з найприємніших. Я прокинулася навіть раніше, але поки зібралася та спустилася у двір, пані Дзем’юк вже поралася у стайні. До стайні мене, до речі, привела зграя котів, вони, ймовірно, йшли за свіженьким молочком.

Ранок у селі починається вдосвіта. Насамперед ґаздиня молиться, а після того обходить господарку: прибирає у стайні, дає їсти худобі та доїть корову.

Спробувати подоїти схотіла і я, хоча до корови спершу страшно було навіть підходити. А ще – боялася зробити їй боляче чи подряпати довгими нігтями. Але спершу в цій родині корівку миють. Банні процедури відбуваються у корови Зоряни кожного ранку: її чистять щіткою, дійки миють із милом та витирають рушником.

Наше із Зоряною хвилювання, очевидно, було взаємним: бо я боялась до неї торкнутися, а коли наважилася – вона почала боком від мене відходити і заспокоїлася лише після того, як почула господиню. Мені здається, видоїла я від сили грамів 30 молока (а може, й менше). Цього принаймні стане до кави.

Потім тут годують свинок (вони в них спокійні і люблять пити домашнє молоко), курей, котів, і лише після цього ґазди самі йдуть снідати.

До слова, сніданок – це, певно, найкраща частина життя у селі. Домашній сир, масло, ковбаси та сало, кава зі свіженьким парним молоком.

«Так, може, це і багато роботи, але я завжди їм лише натуральне, а не те, що продають у супермаркетах. Люблю смачно поїсти, але ніколи не мала проблем із фігурою, може, тому, що ми завжди в русі», – каже Ольга Дзем’юк.

За сніданком вона розповідає, як проходить її звичний день: зранку – обхід господарства, тоді готується сніданок для всієї сім’ї, після того – ведуть корову на пасовисько і далі займаються хатніми справами, яких у родини завжди багато. Ввечері обхід господарства повторюється, і лише тоді у жінки є трохи вільного часу на читання чи перегляд новин.

Одразу після сніданку вона прибрала на кухні, помила посуд та побігла до магазину – на роботу. У справах розбіглися й інші члени сім‘ї, а мене відправили подивитися, як живуть тут люди.

Про свою господарку місцеві розповідають із гордістю, демонструють кожен куточок і, як видно, присвячують цьому справді багато часу. Поки чоловіки їдуть на роботу, жінки залишаються вдома з дітьми, готують, прибирають.

Так, у родині Стефураків, жителів цього ж села, вдома в суботу залишилася лише мама – чоловік та син поспішали на роботу, невістка поїхала із дитиною до стоматолога.

Втім, на те, щоб показати свої володіння, час вони таки знайшли. А тут – і вівці, і породистий баран, якого привезли у подарунок із Печеніжина, і кури різних порід, і корова, і бичок, а ще пасіка з бджолами, свині…

Андрій Стефурак, голова сім’ї, розповів, що вони займаються також зеленим туризмом. Збудували гостьовий будиночок, трішки вище поставили чани, є спуск до гірської ріки. Все це має величезну площу і потребує багато догляду.

Туризм у горах – справа прибуткова, тому приймають гостей мало не в кожній хаті. А це додає жінкам роботи з прибирання. Крім того, всі будівлі та чани опалюються дровами, тому колоти їх треба часто і багато.

Спробувала нарубати дров і я, хоча мене одразу попередили – справа це чоловіча.

Я швидко в цьому переконалася, бо дрова ніяк мені не піддавалися, розколоти я змогла лише найменшу колоду. А ось чоловіки роблять це значно вправніше.

Потім мені показали, де тут зберігається сіно, в якій чистоті живуть свійські тварини (чистити стайню вимагає неабияких зусиль, а потім ще надовго залишається неприємний запах).

Мама сімейства підійшла лише на кілька хвилин, щоб винести мені кави з печивом, і швидко перепросила, бо має ще дуже багато хатньої роботи.

Коли я повернулася з оглядин села і знову сіла розмовляти із Ольгою Дзем’юк, то зауважила, що навіть під час розмови вона завжди чимось займалася – підмела, почистила картоплю, підказала щось чоловікові у робочих питаннях. Весь день у русі.

Каже, що ця робота одноманітна і за багато років стає щоденним ритуалом. Я натомість розповіла їй про те, як проходить мій день. Справ теж багато, але саме те, чому сільська жінка присвячує велику частину свого життя, у містах відходить на задній план.

Сучасна жінка у місті теж звикла бути в русі. Але часто багато роботи замість нас виконують клінери, продавці, майстри, няні, служби доставки та заклади харчування. А бути жінкою у селі обов’язково означає бути сильною і витривалою, навіть якщо це називають словами «весь день сиділа вдома».

Після дня на господарстві я одразу поїхала до магазину – за вологими серветками та щіткою для взуття, бо на мені були і бруд, і роса, і сіно. Потім їхала додому, щиро здивована тим, що у мене боліли руки, а я ж не зробила і третини з того, що ці жінки роблять щодня.

Бути жінкою коло хати – важка праця, незрозуміла для тих, хто звик їсти у закладах харчування, а в руці тримає лише чашку кави і смартфон. І навіть найбільш напружені дні в місті – це радше прогулянка, якщо порівнювати з роботою у стайні.

 Марта БАРАНЕЦЬКА