Днями

БАБУСЯ

Сиджу в стоматолога з відкритим ротом. Відчуття всім знайоме – як на електричному стільці. Зліва й справа – крісла з такими ж нещасними. Сусіднє крісло звільняється. Лікар, літня миловидна дама, каже санітарці прізвище, і та, виглянувши за двері, кличе нову «жертву». Молода людина заводить сухеньку бабусю. Удвох з лікарем всаджують її в крісло. – Відкриємо ротик, – ласкаво так каже лікар, – як у нас тут гарно. На що скаржитесь?

– Зуб зламався, – відповідає бабуся, – і натер язик. І їсти, і розмовляти боляче.

– Як зуб? – дивується лікар. – Це що, не протези?

– Навіщо мені протези, коли мої рідні ще добрі?

– А скільки Вам років?

– Вісімдесят третій, донечко.

– Нічого собі! – вигукує здивована дантистка. – Подивіться, – закликає колег, – бабці за вісімдесят, а всі зуби свої й цілі.

Заглянути бабці в зуби захотілося навіть деяким пацієнтам. Коли публіка розійшлася, лікар зайнялася зубом і питає:

– Як же ви, бабусю, умудрилися на старості зламати-таки зуб?

– Оїхи ггизла, – відповідає старенька з широко відкритим ротом. Ржали навіть ті, хто хвилину тому плакав від болю.

Якось

ВІРА

У Києві живе біля трьох мільйонів людей. Випадково зустрітись, причому в різний час і в різних районах, практично неможливо. Це я так думав. Але Бог не фраєр! Якось їду я, нікого не чіпаю. Ану, думаю, до магазину заїду, куплю поїсти. Під’їжджаю. І біля самого універсаму потрапляю колесом у величезну калюжу. Начебто і швидкість уже невелика, але, видно, в калюжі яма дуже глибока. Красивим фонтаном з-під коліс з голови до ніг обливаю болотом чоловіка. Мляя, думаю, як незручно вийшло. І хутко звідти звалюю. Начебто і випадково, я ж не хотів, але прикольно умив. Увечері. Приїхав додому, йду від парковки додому і вже у дворі за такою ж схемою отримую свою порцію калюжі. Тільки тому водію і втекти не вдасться – двір тупиковий. Іду до нього, випльовуючи воду з калюжі, спасибі, кажу, вже що вмив, то вмив! Він на це: «Вибач, братане, я ж ненавмисне, мене сьогодні коло “Сільпо” так самісінько скупали». – «На Толстого, чорний Форд-Мондео?» – з трепетом перепитую я. «Ага…» – і стоїмо, один на одного витріщаємось… Потім він підходить і майже пошепки видає геніальну фразу: «Слухай, друже… А давай тепер в Бога вірити…»

Колись

ТАКСИСТ

Невеликий епізод. У центрі Парижа (там пробки рідко, але бувають) зупиняється машина – ззаду сила-силенна машин і ми в тому числі. Мсьє сподобалася мадам – вийшов і призначає їй побачення. Ну, мадам на те й мадам, щоб трохи поламатися… Усі чекають. Жодного гудка, жодного крику. У водіїв, які стоять, – усмішка до вух! Нарешті вони домовилися, всі полегшено зітхнули і поїхали далі. Питаю у нашого водія: «Чому ніхто не обурюється?» Той на мене глянув, як на ідіота: «Мсьє, а раптом там любов, доля, діти в кінці кінців, а я цьому буду перешкоджати?!»

І взагалі…

Одного разу Садівник сказав Письменникові:

– Хочеш, подарую тобі ідейку сюжету? Самому мені писати ніколи, та й не вмію добре, а в тебе вийде чудовий роман!

– Як мені віддячити тобі? – вигукнув Письменник.

– Візьми в дар мій недогризок яблука. У ньому з півдюжини насіння: у мене вони пропадуть, а ти виростиш прекрасний яблуневий сад!