На початку серпня він виїхав у зону АТО, а через десять днів хлопчини не стало. Не встиг побачити ні війни, ні життя. Минуло шість років, а батьки лиш недавно навчилися жити без сина.

На просторому подвір’ї Карабіновичів дуже гарно і затишно. Поміж дерев – крихітний будиночок на вуликах, всередині хатинки є спеціально облаштовані лежаки – поспати там бодай кілька годин дуже заспокоює, та й мед свій завжди є. Батько поринув у бджолярство одразу після загибелі Андрія. Хотів чимось зайнятися коло хати, аби не збожеволіти від горя.

Андрій Карабінович, молодший сержант міліції 3-го зводу 1-ї роти батальйону спеціального призначення «Івано-Франківськ», загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла. Бійцю було лише 23 роки. Похований у рідному селі Дзвиняч, що на Богородчанщині. Удома залишилися батьки і сестра.

Указом президента України від 29 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Золоті діти

Коли Андрій був ще геть маленький, то вигадав свою мову і так розмовляв, ще й молодшу сестричку навчив. На сірник казав «фа», паркан називав «карбан»… А взагалі хлопець мав дуже спокійний темперамент. «То тепер якісь гіперактивні діти, – каже мама Наталя. – Свого внука не можу лишити ні на секунду. А ось Андрійка з сестричкою я без остраху могла залишити самих на кілька годин – то були золоті діти».

Андрій обожнював складати конструктори, міг годинами з тим возитися. Хлопець мав посидючість займатися монотонною роботою і миттєво схоплював усе нове. Коли поїхав із батьком на заробітки, то навчився якісно класти плитку першого ж дня. Андрієві треба було лиш раз показати – йому того вистачало, аби далі самому все зробити ідеально.

Вже з 15 років кожних літних канікулів юнак їздив із татом «на сезон» – хотів мати свою копійку, тим паче роботи ніколи не боявся. Майже всі гроші давав мамі на зберігання, казав: «Хай у вас стоять, як мені треба буде, то дасте». Андрій не шкодував грошей на одяг, любив стильно одягатися і мав до того смак. Вибирав вбрання дуже довго і прискіпливо. Кожен похід до магазину затягувався мало не на пів дня. «Ходити з ним, аби щось купити, було дуже важко, – усміхається мама. – Син весь час казав, що має бути стовідсотково впевненим у своєму виборі, тому перемірював десятки речей. То він вдався в мого батька».

У школі віддавався спорту, удома облаштував собі турнік, клав каміння у наплічник і з ним бігав щодня. Річ у тім, що Андрій був дуже високий, але худий, і переймався через це, тому хотів набрати вагу і постійно займався спортом. Після школи вступив до Львівського національного аграрного університету на землевпорядний факультет. До речі, вчився за державним замовленням.

Після навчання Андрій більше не хотів їздити по сезонних заробітках, активно шукав постійну перспективну роботу, яка б дала можливість для розвитку.

Тоді якраз був початок 2014-го. Коли хлопець дізнався, що до батальйону «Івано-Франківськ» набирають людей, наступного ж дня був там. Андрія взяли одразу. Ще б пак – у нього була чудова фізична підготовка, без шкідливих звичок, виважений і скрупульозний.

«Пам’ятаю, коли ми були на заробітках, з самого ранку всі хлопці найперше беруться за каву з цигаркою, – розповідає тато. – А Андрій ні: хутко біжить по свіже молоко і варить собі манну кашу».

Нічого не минає безслідно

Батьки навіть не стримували хлопця від роботи в батальйоні, кажуть, просто не змогли б, адже таким щасливим ще ніколи його не бачили. В Андрія так горіли очі, коли вдягав форму, коли розповідав про службу.

Два місяці хлопець проходив навчання. Далі йому сказали, що в зоні АТО він разом із побратимами патрулюватиме звільнені містечка. «Більшість із них досі там патрулюють, – опускає очі мама. – Лиш без Андрія». 

Але дорогою у напрямку Маріуполя хлопців повернули в інший бік – до Іловайська. Боєць ні словом не обмовився про це батькам, постійно повторював, що все добре. А під час останньої розмови батьки якраз хотіли сказати Андрієві, що знають, де він є насправді, але не встигли – син уже поклав слухавку.

І мама, і тато вже не могли дивитися телевізор. Аби не з’їхати з глузду від переживань, ішли на город сапати. Фізична робота хоч трохи, але рятувала.

«Я все відчувала, – говорить пані Наталя. – Тим більше такий сон наснився: до нас на подвір’я прийшли хлопці в формі, обступили мене, але сина я так і не побачила. Через кілька днів так і сталося насправді: прийшли і сказали».

На впізнання тіла поїхав хрещений батько Андрія, він бачив, як трупи КАМАЗом вивантажували. Коли приїхав додому, аж заїкався від шоку.

Одна бабуся від горя майже одразу після похорону померла. Інша бабця осліпла – теж від нервів. «Нічого не минає безслідно, – каже Наталя. – Особливо біда». Два роки в хаті жодного разу не вмикали телевізор.

«А мене вже не болить»

Через чотири роки після похорону до Карабіновичів прийшов побратим Андрія – він щороку навідувався до його могили, але оминав хату загиблого. Нарешті відчув, що готовий розповісти, як те все сталося. «Його побратим був поранений, але вискочив з вантажівки, – каже тато. – В Андрія теж поцілило, в пахову ділянку, але він ще встиг вискочити і ліг коло машини. Побратим шарпнув його за рукав: «Андрію, тікаймо!» – «…А тебе болить?» – «Дуже». – «А мене вже не болить. Йдіть, я вас прикрию». Андрій перевернувся на живіт і почав відстрілюватися».

«Цього року на річницю за загиблими в Іловайську для всіх родичів благодійна організація влаштувала тренінг, – розповідає пані Наталя. – Біля нас сів чоловік у військовій формі, і він трохи прояснив ситуацію. Бо мене дуже довго мордувало питання, чому серед загиблих в Іловайському котлі числяться лише кілька сотень, тоді як насправді їх були тисячі. А той військовий пояснив: публічно говорять тільки про тих, які там офіційно перебували, а скільки ще було таких хлопців, які ніде не числилися… Оце жах».

Якось Карабіновичі були на реабілітаційному заїзді для родичів загиблих вояків. «Мені, та й не тільки мені, весь час хотілося сперечатися з психологом, – ділиться мама. – Вона нам казала теорію, як по книжці, а я знаю, що на практиці, в реальному житті усе геть не так».

Пані Наталя говорить, що вони з чоловіком уже навчилися жити без сина. Жінка за цей час вишила багато картин, хоча раніше ніколи не вишивала. У вишиванні топила свій біль. Тепер дуже розраджує маленький внук – справжня дзиґа. Геть не схожий на Андрія.

Наталя МОСТОВА