Або агресор, або жертва – багато хто думає, що лише так діти виживають в інтернаті, а коли опиняються на свободі, то скочуються на самісіньке дно: алкоголь, наркотики і кримінал. Але герої цього матеріалу руйнують стереотип про асоціальність вихідців з інтернату.

Неля: усиновлена Богом

«Ти чому тут? От у мене тато вилив киплячу олію мамі на голову. Вона померла від опіків, а тато застрелився. А бачиш тих двох? Їхні батьки померли в будинку, який недавно вибухнув від газу. То яка в тебе історія?» – запитала Світлана, дівчинка, з якою Неля Романовська познайомилася, лиш переступивши поріг інтернату. Нелі було 14 років, і її історія, яка досі всім здавалася великим горем, в інтернаті виявилася нічим особливим.

Коли Нелі було дев’ять, батьки розлучилися. А через рік сталася біда. Мама розвішувала надворі випраний одяг і зачепила мокрою ганчіркою дріт з пошкодженою ізоляцією. Її вбило струмом. У дівчинки на очах. Неля одразу побігла до мами, і струм прошив її також, але повернувся назад у маму. Потім пожежники говорили, що сталося неможливе, бо струм мав замкнутися саме на дівчинці.

Коли на подвір’я позбігалися сусіди, медики і діагностували смерть, Неля теж захотіла померти. Не тому, що тепер лишалася сама, а тому, що сильно любила маму. Дівчинка хотіла бути з нею на небі. Вона вирішила негайно ж перерізати собі вени. Побігла в кухню по ніж, але на порозі ноги підкосилися, Неля впала на коліна і закричала: «Боже, якщо ти є на світі, прийди і усинови мене!»

Вона почала жити з татом. Точніше, виживати. Батько дівчинки був наче відірваний від реальності, жив у якомусь своєму світі. А ще якраз прийшов старший брат з армії, оклигував від пережитої дідівщини, тому теж постійно був відстороненим: цілими днями лежав і дивився в стелю, а згодом взяв і  поїхав за кордон.

Неля виявилася нікому не потрібною і мусила дбати про себе сама. Грошей не було, бо татові на роботі їх просто не платили – важкі 90-ті. У хаті відрізали газ, світло. Зігрівала тільки саморобна буржуйка, а вночі – кіт із псом під ковдрою.

Взимку дівчинка ходила до школи в туфлях, не мала навіть циркуля. Однокласники почали насміхатися, але Неля не давала собі в кашу плюнути –завжди була безстрашною дитиною, яка після втрати мами ще й сповнилася агресією.

«Пам’ятаю, як щодня в обід всі у класі витягували свої бутерброди, – згадує Неля. – Пахнуло огірком… А в мене не було нічого. Почувалася ущербною. Десь на четвертий-п’ятий день я настільки озлобилася, що просто почала лупцювати своїх однокласників – мстила за свою збідованість». 

Доведена до відчаю дівчинка впросила тата, аби той офіційно відмовився від батьківства – тоді її зможуть прийняти в інтернаті, а там завжди буде їжа, одяг, тепло і перспективи на вищу освіту. Неля дуже хотіла вивчитися.

Перші місяці в інтернаті стали пеклом, а тим паче для дитини, яка росла в більш-менш нормальних умовах, вчилася у звичайній школі. Першого ж дня хтось із дітей забіг до класу й урочисто повідомив, що вагітній дворнязі заживо зробив кесарів розтин. А вже через кілька годин у їдальні якийсь хлопець з усієї сили гепнув кошеня об стінку – маленька пухнаста грудка просто переламалася надвоє. Звісно, таких несамовитих і жорстоких інтернатівців було дуже мало, тим не менше решті треба було якось співіснувати з ними. Вихователі були здебільшого хороші і людяні, але теж не могли нічого вдіяти, бо мали право тільки любити.

Неля була шокована і почувалася білою вороною: вихована, читає книжки, добре вчиться, має довге волосся, адже більшість дівчаток були хамовитими, лаялися, курили, були коротко підстрижені, і їх голови аж кишіли вошами. Якимось дивом Нелі за всі роки вдалося уникнути і вошей, і корости, від якої там не могли відчухатися майже всі.

Про той перший страшний виклик Неля написала через багато років у своїй автобіографічній книзі «Усиновлена»: «Потрапивши до притулку, я швидко збагнула, що тут кожен такий агресивний, як і я. Але мій психотип все одно не вписувався. Бо для звичайної школи я була надто навіжена, а для інтернату – дуже правильна. В сиротинці до мене швидко дійшло, що за цю оригінальність будуть бити. У новому дитячому соціумі потрібно було швидко знайти свою роль. В перші лави ніхто б не пустив, в останні не хотіла. Бути новенькою у звичайній школі – велике випробування, а в сиротинці, поміж таких агресивних і жорстоких, тим паче. Тому я розкинула мізками і почала шукати, до кого б то примкнути, щоби залишитися неушкодженою».

Мішу називали придурком рідкісним. Він курсував між психіатричною лікарнею і сиротинцем. Михайло нікому не підкорявся і був дуже сміливий. І тільки у його очах Неля побачила іскорки доброти і здатність захищати. Тому підійшла до нього і сказала: «Міша, можна я буду з тобою дружити? Пограємо у гру. Нібито ми з тобою пара і я твоя дружина».

«Міша аж очі закотив від задоволення, – згадує у книзі Неля. – Обвів гордим поглядом всіх хлопців, що стояли поруч. Очі заблищали чоловічим честолюбством. Подав мені руку і сказав: «Ану, шмарки, розступіться. Ми з дружиною ідемо в столову!»

І так вони ходили разом місяцями. Неля давала йому статус, а Міша їй – захист. Були, як тимчасові брат і сестра – хлопець не вимагав нічого більшого. Просто виживали обоє. Ніхто не смів дівчину образити, бо мала «кришу».

Потім Міша знову загримів у психушку. Але за цей час Нелю встигли прийняти за свою. Аж поки вона не заглибилася в релігію, кожних вихідних ходила по всіх франківських церквах. В інтернаті знову почалося пекло – дівчину сильно цькували, обзивали «святошою». Ненависті стало так багато, що Неля відчувала – рано чи пізно її сильно відлупцюють.

Переломний момент стався однієї ночі. Тоді сусідки по кімнаті десь не було, а охоронець спав п’яний. Неля почула, як повертається ключ у дверях. Просунулася голова посланця такого собі інтернатівського Пахана –  авторитета, котрий міг мати будь-яку дівчину, котру захоче, тим паче дівчатка починали сексуальне життя вже в шостому класі.

«Чуєш, ти ж у нас ще цнотлива, правда? Зараз ми з Паханом прийдемо і будемо тебе тут любити. Готуйся!» Неля від страху мало не зомліла, але спромоглася вигнати: «Забирайся! Якщо торкнетеся мене, я вас заріжу».

Спершу хотіла вистрибнути за вікно, але третій поверх давав перспективу провести все життя в інвалідному візку. Тоді дівчина впала на коліна і почала молитися: «Боже, якщо ти мене всиновив, то захисти мене зараз!». Неля молилася до самого ранку. Ніхто не прийшов.

Невдовзі до Нелі підійшла шестикласниця, яка стала новою дівчиною Пахана, і сказала, що він не дозволяє їй дружити з жодною з інтернатівських дівчат, бо вони «опущені», окрім Нелі. «Так я стала фрейліною королеви, – сміється вона. – І змогла спокійно добути в інтернаті аж до випуску».

Нелі нині 41 рік, і вона не шкодує, що в житті так набідувалася – це зробило її криголамом. Жінка звикла дивитися в очі кожному своєму страху. Каже, що сили черпає від Бога. Неля здобула філологічну освіту, викладала в університеті, відкрила бізнес, пише мотивуючі філософські вірші, пісні і виступає з гуртом «5-й ОКЕАН», зараз вчиться на психолога.

А ще Неля опікується своїм татом. Довго чекала, поки той попросить у неї пробачення, злилася, бо тато мовчав. Аж поки перша не сказала: «Прости». Батько довго плакав і наче переродився.

Неля досі постійно відвідує церкву. Одного разу туди прийшов Міша, той самий, який колись став її захистом в інтернаті. Обличчя давнього знайомого було опухле від алкоголю. Вони зустрілися поглядами, Міша опустив очі і пішов геть. А Світлана, яка в інтернаті найпершою підійшла знайомитися, вже померла від алкоголізму.

Михайло: гра в рулетку

«Часто вважають, що в інтернаті чи не всі пропащі: п’ють, курять… Але насправді в багатьох звичайних сім’ях усе те саме, просто в інтернаті це в рази помітніше – в мініатюрному ізольованому світі значно чіткіше проглядається. В інтернаті так само все залежить від оточення – як і в житті кожного. Тебе формує твоє оточення. І ще сила характеру важлива, аби опиратися більшості», – каже франківець Михайло Шкрум. Він ніколи не приховує, що з інтернату – аби руйнувати стереотипи про асоціальність інтернатівців.

Хлопцю зараз 25 років, він здобув вищу освіту за спеціальністю «туризм», навчає дітей флорболу (хокей на паркеті), береться за різні підробітки, веде здоровий спосіб життя, волонтерить у всеукраїнському благодійному фонді «Нове покоління», який організовує табори для дітей з інтернатів, а не так давно й сам був учасником таких таборів.

Не один рік Михайло тинявся по інтернатах. Обидві бабусі померли, мама досі є, але має затримку психічного розвитку, тато ще з народження забув про Михайла, хоч і жив у сусідньому селі.

Хлопчина народився і ріс у глухому надвірнянському селі, своїх бабусь дуже любив, але змалку не був взірцем чемності, місяцями прогулював школу, з шостого класу навчився курити, через кілька років почав вживати спиртне, умів втікати від соцпрацівників, але одного разу не вдалося, та й зрештою хлопчині вже просто остогидло втікати.

Спершу Михайло з братом і сестрою (сім’ї не розлучають) потрапили у тимчасовий притулок. Там було добре: хороші вихователі, смачна їжа, телевізор, чиста постіль. Але і без бійок не обійшлося – хлопці доводили одне одному, хто сильніший, тим паче всі жили в одній кімнаті. Найбільший конфлікт розгорівся з авторитетом – ну, не подобався йому Михайло, і хоч трісни. «Ґазда» притулку щодня примушував новачка прати його шкарпетки. Михайло відмовлявся і за це отримував стусанів. Так тривало місяць – поки авторитета не забрали з притулку.

У 13 років хлопчина перекочував в інтернат. Йому пощастило з однокласниками, тож було більш-менш спокійно, але так щастить далеко не кожному – це як гра в рулетку. Хоча неписані правила все одно були жорсткі. Наприклад, молодшим дітям категорично забороняли навіть носом потикатися на поверх, де мешкали старші – інакше їх нещадно лупцювали. Михайлові розповідали, що якось одного хлопчика запхали в тумбу і спустили по сходах.

«Головна проблема інтернатів – дітей там не вчать брати відповідальність за своє життя, – каже хлопець. – Я виріс у селі, я знаю цінність побутових речей, знаю, що і як дістається. А більшості інтернатівцям, які з самого малку там, дуже важко психологічно вийти зі стану, коли тобі мають все дати. Ці діти звикають до системи, до обмеженої території, де кажуть, що і як робити. А коли виходять у доросле життя, то губляться, бо не звикли до самостійності, до свободи. До того ж, свобода дається ще й з великою сумою грошей. Круглі сироти отримують на руки державні виплати, які роками накопичувалися, а це десятки тисяч. Однак часто ці гроші спускаються буквально за перші тижні. Бо нема розуміння цінності грошей».  

Іван: заздріть мовчки

«Я навіть вдячний долі, що родом з інтернату. Мені відкрилося стільки можливостей… У своєму рідному селі я б лише мріяв про таке і потроху б спивався», – каже 30-річний Іван Вацик, інтернатівець, який після випуску вирушив шукати своїх родичів, хотів побачити, які вони.

Ще немовлям Івана віддали до дитбудинку. Мама мала «чорну хворобу»: часто непритомніла, втрачала пам’ять, її постійно судомило. А тато заявив, що то не його син. Мамині родичі так само не схотіли опікуватися дитинчам.

У 19 років Іван приїхав у те село. На Великдень. Спершу потрапив до родини вуйка. Каже, що взагалі не переживав, лише цікавість роздирала. Його пригостили кавою, розповідали, як живуть. Виявилося, у чварах і скандалах – Іванові захотілося піти геть.

Іншим разом хлопець приїхав до мами. Вона мешкала з братом. Мама не одразу згадала, що і до чого, але таки зраділа. І навіть подарувала своє старе фото. А потім її почало сильно судомити. Іванові знову захотілося піти. Він відчув спокій і вдячність за свою долю.

Коли мама померла, так звані родичі розповіли про це Іванові аж через рік. Він поставив на могилі нормальний хрест, довів там усе до ладу: фотографію, напис…

Зараз хлопець працює вчителем в Угорницькій школі-інтернаті, де й сам жив з семирічного віку. Ним тут всі вчителі дуже пишаються і ставлять за приклад. Тепер у закладі навчаються лише дітки з психоневрологічними проблемами – у зв’язку з розформуванням інтернатів.

Іван показує свій клас, де викладає трудове навчання. Каже, що на уроках любить імпровізувати – аби всім було цікаво. 

Іванова історія в інтернаті була світлою завдяки наставникам, які приходили в його життя. Першим був вчитель фізкультури, Іван потім навіть став його кумом. Вчитель був близьким по духу і вмів донести хлопчаку правильні речі про життя. Далі був семінарист, котрий став хрещеним Івана.

«В інтернаті здебільшого було так, що семінаристи хрестили дітей, і на тому все – більше ніколи до них не приїжджали, – розповідає хлопець. – А мій хрещений навіть зробив мене частиною своєї родини. Саме у них вдома я зрозумів, якою має бути любляча сім’я, що таке релігія і церква».

У десять років Іван ще й став волонтером Мальтійської служби допомоги і  побував з ними у таборах в різних країнах. У восьмому класі почав займатися вокалом, в десятому – вчитися «столярці». Коли мав вільний час, підробляв вантажником у магазині і вже міг купити собі куртку, яка сподобалася.  

Ровесникам і старшим хлопцям він одразу дав зрозуміти, що не боїться бути іншим і в разі чого може дати відсіч. Коли пробували кепкувати, прозиваючи «артистом», Іван лише усміхався: «Заздріть мовчки».

Наталя МОСТОВА