Якби Ісус жив у наш час, то однозначно використовував би соцмережі для просування слова Божого – бо треба бути там, де є люди. Так вважають франківські семінаристи Іван Зубрицький і Петро Рабський. Вони катаються на скейтах, вбирають світшоти і кросівки, дивляться футбол, подорожують, рибалять, слухають попсову музику, читають Дена Брауна, грають на гітарі та укулеле під час Хресної дороги і частенько вживають слово «хайпонутися». А ще знають, як рекламувати Бога.

Два роки тому майбутні священники почали вести відеоблог про Бога «IZI – Іти за Ісусом». Так хлопці хочуть донести, що Господь – не тиран з бородою, який сидить високо у хмарах і карає за кожен промах. Кажуть, що їхня мета – не використати Бога заради лайків і поширень свого блогу, а щоб Бог використав їх, адже зараз багато церков мають трохи застарілі способи євангелізації.

Загалом хлопці зняли вже пів сотні роликів і мають майже шість тисяч фоловерів у Фейсбуці. Коротенькі відео виходять раз на кілька тижнів, у вівторок або четвер, бо, за законами медіамаркетингу, це найкращі дні для охоплення аудиторії. Семінаристи говорять чітко, по суті і з гумором. Ролики завжди збирають багато переглядів. Найпопулярніші – про стосунки, атеїзм і що в кишенях у священників. «Це вічні теми, – сміються блогери. – Поки що найпопулярнішим є відео «Для тих, хто «гонить» на церкву».

Звідки взялася ідея? Семінаристи давно бачили закордонні блоги, де священники і монахи розповідають простою, зрозумілою мовою про християнство, церкву і Бога. Захотілося й самим щось таке придумати.

Петро Рабський після школи вивчився на маркетолога, але захотів ще й у семінарію. А Іван Зубрицький завжди мріяв стати священником, однак цьогоріч вступив ще й на журналістику – аби мати більше інструментів для ефективнішої катехизації. Хлопці давно здружились, бо ж мешкали в одній келії.

Назва блогу «IZI» зародилася випадково. Коли Петро йшов у школу катехизувати для дітей, то часто чув слово «izi», що у перекладі з англійської означає «легко». Йому дуже зайшло – назва швидко сприймається і має глибоке символічне значення.

Перше кількахвилинне відео знімали три години. Спочатку думали купити дорогу апаратуру, але зупинилися на двох простих мікрофонах і перехідниках. Найбільше казусів трапляється, коли знімають надворі. Часто старші люди підходять і запитують: «Про яку біду вже знімаєте? Що вже знову сталося?»

Де беруть теми для роликів? Вони витають у повітрі і самі знаходять семінаристів. Нерідко люди пишуть у коментарях, про що хочуть знати.

«Ось, наприклад, зараз готуємо відео про аборти, – каже Петро. – Нині це дуже актуально: в Польщі маємо масштабні акції протестів проти заборони абортів. Хочеться поміркувати про вибір людини і рішення влади, про мораль і свавілля».

Попри сучасний прогрес, семінаристи сумніваються, що Церква зрештою може перейти в онлайн-формат: «Це те саме, якби стосунки між хлопцем і дівчиною існували тільки у віртуальній переписці. Це не стосунки. Так само і Літургія не може стати телешоу. Це ніби їсти ковбасу через клейонку. До того ж, в онлайн-службі немає найважливішого – сповіді і причастя».

А взагалі семінаристи переконані, що зараз і Церква, і священники потребують такого собі ребрендингу. Ті методи євангелізації, до яких здавна звикли, вже більше не працюють, а іноді й відштовхують. До прикладу, колись дітей «заганяли» до церкви – для примусової сповіді і причастя, а потім священники тішилися статистикою. Більшість із тих дітей уже давно виросли, але досі обходять церкви десятою дорогою.

«Ще одна проблема в тому, аби священники почали проповідувати не лише в стінах храму, але й у своєму повсякденному житті, – каже Іван Зубрицький. – Наприклад, на базарі чи в автобусі. Бо ж деякі священники поза церквою просто губляться і не знають, що мають казати людям. Звісно, не треба виходити на вулиці і кричати, аби всі покаялися і навернулися, бо буде пекло. Ні! Тим паче люди більше не бояться історій про пекло. Я про те, аби філігранно вести людей за собою, за християнськими цінностями – на власному прикладі».

До речі, в семінарії викладачі ставилися дуже по-різному до проєкту блогерів. Один священник просто відрубав: «Хлопці, перестаньте займатися дурницями. Будьте, як всі – сидіть собі спокійно». І це ще більше мотивувало винахідливих семінаристів.

А на шостому курсі, коли ректор повернувся з всеукраїнського з’їзду очільників семінарій, то одразу викликав блогерів до свого кабінету. Ті трохи злякалися, бо в кабінет ректора просто так не кличуть.

«Хлопці, на з’їзді про вас усі говорили. Ви якісь відео знімаєте… Вас усі хвалили, а мені ніяково – я досі нічого не чув про то. Розкажіть і мені, чим займаєтесь».

Наталя МОСТОВА