Десятирічний франківець Владислав Прокоп’юк мріє стати лідером думок і мотивувати інших. Заради втілення цієї мрії хлопчик готовий побороти хворобу. Навіть таку складну, як пухлина стовбура головного мозку. Він захворів лише два місяці тому, але вже пройшов аж 11 курсів радіоопромінення у Стамбулі. Лікування довготривале і дуже дороге, певну суму сім’я вже оплатила, але все одно коштів не вистачає. Наразі йдеться про 20 тисяч доларів США.

З цими хлопцями не занудьгуєш

Владиславчик – найстарший син у сім’ї, має ще двох молодших братиків: Сашкові – сім, а Максимчику – п’ять років. Владислав має хист до науки, часто вчить братів математики, а ще хоче стати популярним блогером. Щоправда, хлопцеві потрібна постійна мотивація. Тому батьки намагаються не забувати лайкати його нові відео на ютубканалі.

Середущий Сашко дуже близький із мамою, завжди всім ділиться, хлопчина – спокійний і розсудливий. Він у хаті має роль миротворця.

А ось найменший Максим – найспритніший у домі, хоче всіма командувати і заради цього навіть навчився трохи маніпулювати: «Я ще маленький, отже мені все можна». Любить багато уваги і дуже ображається, коли старші брати не беруть його з собою надвір.

Всі троє обожнюють складати конструктори і грати в комп’ютерні ігри. «З трьома хлопчаками в хаті не занудьгуєш, – усміхається мама Мар’яна Прокоп’юк. – Тим паче вони у нас аж киплять енергією, кожен хоче довести свою правоту. А коли ще й тато повертається з рейсу, то для дітей взагалі свято настає. Він їх так балує».

Велика сім’я мешкає в однокімнатній квартирі. Тісно, але дають собі раду. Ще донедавна жили мріями про власний будиночок і навіть заклали фундамент. Відкладали кожну копійку. Хлопці фантазували, в кого яка кімната буде, залюбки ходили з батьками до магазину приглядати будматеріали, меблі…

Так було до листопада, аж поки Владиславу не поставили страшний діагноз. Зараз про будинок уже ніхто навіть не думає, єдине, чого хочуть обидва братики, – аби тато, мама і Владик якомога швидше приїхали додому зі Стамбула, аби все було, як раніше.

Як у тумані

«Все почалося восьмого листопада, – тато Володимир Прокоп’юк каже, що пам’ятатиме цей день до кінця життя. – Владислав почав кульгати. Але запевняв, що нога зовсім не болить. Наступного дня він уже не міг вдягнути штани без допомоги – казав, що пальці не тримають. Ми спершу не вірили – все ж було гаразд, ніяких ударів, застуд…»

У лікарні медики одразу запідозрили недобре, направили на МРТ. А потім все було, як у тумані. «Пухлина в головному мозку… Локалізується у важкодоступному місці… Потрібна дуже складна операція… Ми за таке не візьмемося».

Мар’яна тоді зачинилася у лікарняному туалеті і хвилин двадцять кричала і плакала. Бо біля сина треба лише усміхатися. Тим паче, коли він бачить, що мама сумує, одразу хвилюється: «Це через мене? Я в чомусь провинився?»

У Києві, в Національному інституті раку, був карантин до кінця листопада. А Владислав не міг чекати. Час був проти нього. Спершу планували їхати в Ізраїль, але там треба було одразу оплатити 54 тисячі доларів США. Тому обрали Стамбул – там дешевше і можна сплачувати частинами.

На початок треба було знайти 25 тисяч доларів. І знайшли. Рідні, сусіди, знайомі батьків – усі несли сім’ї гроші. Люди дізнавалися і розповідали іншим, й ті теж відгукувалися.

«Пам’ятаю, сидів удома, – каже Володимир. – Дзвінок у двері. Якісь незнайомі люди. Тицяють конверт і хутко йдуть геть. Я був шокований». Також міська рада виділила їм допомогу – сто тисяч гривень.

Зараз Владик у Стамбулі, пройшов уже 11 радіоопромінень. Через пухлину йому двоїться в очах. Після 20-го курсу радіотерапії планують зробити МРТ, вона покаже, як лікування впливає на пухлину. Наразі потрібно ще 25 тисяч доларів. Окрім грошей, також необхідна допомога з контактами нейрохірургів в Ізраїлі та Німеччині.

«Можна, ми до вас приїдемо?»

Батьки весь час поруч із Владиславом. Мешкають в орендованій квартирі, бо в лікарні не можна. Вже місяць у Стамбулі. Хлопчина надвір майже не виходить – кволий. Зате з вікна може бачити море. А ще він щасливий, бо Стамбул – це місто котів, Владиславчик їх дуже любить. Тішиться, коли виходить надвір, аби трохи погладити пухнастиків. Лиш іноді на хлопця находить якась туга, і він починає звинувачувати себе за те, що заслаб.

«Син ніби ще малий, але деколи як щось скаже щемливе, то аж серце розривається», – не стримує сліз мама.

Владислав знає, що в його голові є пухлина. Один із франківських онкологів просто біля дитини розповідав Мар’яні реальну ситуацію, прогнози і ризики. У малого потім почалася жахлива депресія, плакав ночами, переживав, що на все життя скалічіє.

Але мама пообіцяла Владу, що чесно розповідатиме про його стан і що вони зроблять усе, аби його вилікувати, аж тоді хлопчина трохи заспокоївся. Взагалі батьки звикли говорити зі своїми хлопцями, як із дорослими. Наприклад, у часи, коли не було грошей, мама сідала і пояснювала синам, як у сім’ї розподіляється бюджет, яка зараз ситуація і чому треба трохи потерпіти. Як-от зараз. Брати знають, що Владислав – хворий, що всі гроші йдуть на лікування. І по телефону вони просять лиш одного: «Можна, ми до вас приїдемо?»

Наталя МОСТОВА

P.S. Номер картки мами: 4731219614388555, ПриватБанк (Прокоп’юк Мар’яна Іванівна).