Комедія

Режисер: Вуді Аллен

У ролях: Уоллес Шон, Джина Гершон, Луї Гаррель, Олена Анайя, Сержі Лопес

«Фестиваль Ріфкіна» – мабуть, найбільш особистий і ліричний фільм Аллена з останніх: немолодий письменник Морт (Уоллес Шоун) з дружиною (Джина Гершон) приїжджають на фестиваль в Сан-Себастьян (прем’єра там і відбулася цієї осені). Поки вона зайнята піаром молодого, всіма обожнюваного режисера Філіпа (Луї Гаррель) та кидає на прес-конференціях утопічні і багатозначні фрази про мир у всьому світі, і в Палестині зокрема, Морт Ріфкін бродить вулицями, напрошується на черговий візит до лікаря (Олена Анайя) і сумує за старим-добрим кінематографом класиків. Це, безсумнівно, розмова Вуді Аллена з самим собою, свого роду міркування вголос: рамка сюжету позначена візитом Морта до психоаналітика, і сам фільм перетворюється на розмірений сеанс терапії, де врешті Ріфкін (ймовірно, і Вуді Аллен теж) доходить до згоди з собою.

Кінофестиваль обраний як полігон для роздумів невипадково. Саме місце дії часто диктує історію і відіграє роль повноцінного учасника подій: зачаровуючись містом, Аллен закохує у нього всіх навколо, і Сан-Себастьян не став винятком. Проте, на відміну від самого містечка, яке Аллен називає мало не раєм на землі, весь флер і влаштованість фестивального побуту – не більше, ніж безглузда вигадлива декорація для розмови про кіно і побачення автора та глядача без посередників. По суті, «Фестиваль Ріфкіна» – опосередковане визнання, що, вічно мріючи стати автором з великої літери (як-от Гіл в «Опівночі в Парижі»), Вуді Аллен так і залишився синефільським і обожнюваним: ніжним, уважним, якого знають і яким захоплюються без сорому чи лестощів. Кожен його фільм рясніє нескінченним переліком імен великих і обговоренням класики не тільки кінематографа, а й літератури (Достоєвський знову буде згаданий всує).

Знак рівності між особистістю режисера і його ліричним героєм прокреслений давно, і його ніяк не стерти. Давно помічено: після того, як Аллен перестав зніматися у своїх фільмах, все нові актори на екрані втілюють його альтер его – чи то Колін Ферт, чи Джессі Айзенберг. Але у «Фестивалі Ріфкіна» нестерпно бракує самого Вуді Аллена у кадрі, його жестикуляції і сумного погляду з-під окулярів (хай не ображається Воллес Шоун – у нього, можливо, одна з найкращих ролей у кар’єрі). Протиставлення його фігури (Морта Ріфкіна чи Вуді Аллена, не важливо) і фігури Луї Гарреля (порівняної з його батьком – режисером Філіпом Гаррелем) і є конфліктом, винесеним на обкладинку. Свого роду гірка сльоза розчарування від чергового програшу першого: на думку Вуді Аллена, посередність і переконання на кшталт «Життя – це мистецтво» з радістю сприймаються фестивальним натовпом, а справжнє мистецтво і режисери на зразок Бунюеля, Годара, Трюффо і Бергмана стали незаслужено забуватися. А якщо вже й про них ніхто не згадує, то хто згадає про інтелектуала-невротика, який з усіх сил намагається увічнити споруджені ними пам’ятники у своїх фільмах?

ФЕЛІНСЬКИЙ