Такого обряду нема більше ніде в Україні. Вже багато років поспіль 14 січня у рогатинському селі Липівка відбувається давній звичай віншування і в’язання Василів сіном. І ще тут виконують столітню обрядову пісню старослов’янською мовою, мають до пів сотні своїх повстанських пісень, а колядки, які співають, теж лише їхні, унікальні.

Сам Бог велів

Тут майже в кожній хаті живе Василь, а якщо нема Василя, то є Василина. Так жартують про Липівку місцеві люди, бо Василів тут справді дуже багато. Навіть старосту села так звати. Тож сам Бог велів відродити у Липівці давній обряд віншування і в’язання Василів, якого нема більше ніде в Україні. Традиція настільки унікальна, що може увійти до Списку нематеріальної культурної спадщини України. Експерти вже подали відповідні документи. 

У дійстві беруть участь аматори всіх трьох народних колективів, які працюють при місцевому Будинку культури, – драматичного, фольклорного і вокального.

«Наше в’язання Василів – дуже гарний обряд, – каже керівниця фольклорного колективу Надія Чубата. – Шкода лише, що в останні роки зими стали геть нездалі – сніг не паде. Саме болото по селу».

Тут, у Будинку культури, вся стіна завішена їхніми грамотами і нагородами з різноманітних мистецьких фестивалів. Але цьогоріч життя у селі ніби завмерло – ні фестивалів, ні святкувань. Не лише через карантин – ще й фінансування врізали. А взагалі по районі вже 20 сільських клубів скоротили – сіл повно, але в багатьох із них людей полишалося мало.

 

«Липівка – хоч і невелике село, понад пів тисячі жителів, але ми дуже активні в мистецькому житті, – говорить Надія Чубата. – Стільки всього маємо і робимо. Якщо закриють і наш Будинок культури, не буде куди подітися. Лишиться хіба їхати за кордон на заробітки».  

У тутешньому Будинку культури досі збереглися світлини обряду віншування Василів, які датуються ще 1965 роком. Також тут є стародавнє вбрання, котре віншувальники одягають на Василя. Жінки вбирають шалянові спідниці і штучні чорні напівшубки, а чоловіки – натуральні кожухи. Багато з того всього вже поїла міль.

Всі надягають баранячі шапки, до яких обов’язково має бути прикріплений крихітний букетик з колосків і калини. Поверх плечей жінки обгортаються шаляновими хустками, які місцевим колись давно надсилали родичі з Америки – тоді повсюди були страшні злидні, про гарні хустки лише мріяли.

Далі – важливі атрибути. Найперше, ґреґор – вінок, сплетений із соснових гілок, колосків і калини. Довжина ґреґора має бути такою, аби ним можна було оперезати Василя від плеча до пояса. За однією версією, ґреґор означає «космічна сила», інші ж кажуть, мовляв, назва походить від імені Григорій.

Після Служби Божої у храмі всі вирушають до першої хати, в якій господар називається Василем. Заходять із колядою «Старий рік минає, новий наступає». Далі вітають ґазду і його родину давнім віншуванням та виконують липівську обрядову пісню старослов’янською мовою «Ізлияще благодать», якій більше сотні років.

Тим часом віншувальники одягають на господаря ґреґор, на голову – баранячу шапку, в руки віддають Різдвяну зірку, а ноги чоловіка зв’язують сіном. Василя беруть в коло і виконують «Многая літа». Загалом весь обряд триває десь пів години, але часто віншувальників потім запрошують до хати трохи погоститися.  

«Що тепер нам за це буде?»

Ще в 1998 році народний фольклорний колектив із Липівки презентував цю традицію на міжнародному фестивалі у Рівному, де став дипломантом фесту.

Колектив існує з 1990 року. Серед його учасників переважає молодь. Вони збираються двічі на тиждень. До кожної пори року готують місцеві традиційні обряди. Навесні – липівські гаївки і веснянки, влітку – обжинки першого снопа, восени – весільні традиції, а взимку – андріївські вечорниці та віншування і в’язання Василів.

«У нас дуже співоче село, – каже Надія Чубата. – Співають усі споконвіків: від малого до старого. Кожен знає, що таке альт, сопрано, тенор… Торік до нас навіть приїжджав угорський дослідник, який по всій Україні документує цікавий фольклор».

Народний колектив із Липівки виконує до пів сотні повстанських пісень, а колядки, які співають, виключно їхні, сільські. Так, колядку «В місті Вифлиємі» більше ніхто і ніде не співає. У ній згадується і Бандера, і синьо-жовті прапори: «Дзвони задзвонять, труби затрублять у довгий час, ми йдем до бою, Ісусе рожденний, рятуй нас, рятуй нас. Ми йдемо до бою, щоб життя віддати за народ, за тих, що вмирають по східних сибірах на голод, на голод. А Степан Бандера, хоч він у в’язниці, він вийде, він відбере Київ від катів червоних раз на все, раз на все…».

У Липівці люди пригадують, що в радянські часи віншувати на Василя було заборонено. Все робилося потайки, тоді казали «ходять зі звіздою». Традицію вдалося відновити лише в 1990 році. Ініціював це місцевий активіст Богдан Стиславський, він знає стільки цікавого про Липівку, що можна цілу книгу писати.

«Пам’ятаю, то був десь 1975 рік, я ще був дітваком, коли вперше побачив колядників у куфайках, – пригадує чоловік. – То був пізній вечір. Вони дуже ризикували – за це могли «пришити» будь-яку статтю. Одного разу таки приїхав кагебістський ВАЗик розганяти наших хлопців. Вони кинулися навсібіч, а наш безстрашний Івась, який був чортом з вертепу, вискочив просто на капот їхнього ВАЗика, висолопив язик до водія і миттю втік». 

Першого травня 1989 року Богдан з однодумцями пошили синьо-жовтий прапор і вчепили на сільській зупинці. Стяг повисів не більше двох годин. Приїхали «органи» з Рогатина і зняли.

Хлопці захотіли принести прапор у кожну хату в Липівці. Як це зробити? На Різдвяні свята. На Василя. Зі звіздою і прапором. Богданова тітка написала всі слова, які треба говорити, як віншувати і як співати стародавню обрядову колядку. Пішли від хати до хати. Люди були дуже перестрашені, але впускали: «Матко Божа, дітоньки, що то тепер нам за це буде?» Багато хто плакав від радості.

Криївки, заробітки і диво

Липівку колись називали бандерівською столицею, село розміщене на межі Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей і ще й близько біля лісу. А останнє організоване підпілля УПА тут ліквідували лише у 1954 році. Навколо було дуже багато криївок – не лише в лісі, але й майже на кожному подвір’ї.

А ще в селі є міст, через який колись дуже давно проходив великий торгівельний шлях зі Сходу на Захід, сто років тому там навіть знайшли римські монети.

Взагалі свою назву село отримало після 1946 року, очевидно, від того, що поряд тече річка Гнила Липа, яка впадає у Дністер. Доти село називали Фірлеїв на честь польського шляхтича Яна Фірлея, якому дозволили закласти там містечко. А найперша назва села – Матіїв.

«Наше село небагате, – каже Надія Чубата. – Земля неродюча, поля нема – самі горби повсюди. Земельна частка тут лише 50 соток на людину. Зараз у селі є трохи бізнесу: два кафе, чотири магазини, дві пилорами, невеличка ферма і недавно запустили млин. Але більшість людей виживають завдяки заробіткам, гарують у Польщі. До речі, до 2014-го майже всі мали роботу в Росії, а після Майдану принципово туди не їздять».

У Липівці люди ходять і до костелу, і до церкви – жодних суперечок. Різдвяну літургію відвідують і 25 грудня, і 7 січня. І так було ще з 90-х років.

Костел тут давній – з XVI століття. Цю святиню тричі палили і стільки ж разів відновлювали, а у 1991 році після чергової реставрації повернули римо-католицькій церкві. Досі там зберігається старовинний орган, якому понад сотню років, щоправда, інструмент вже давно не працює.

До речі, в Липівці є і своє диво. Двадцять років тому місцевий житель Іван ніс із лісу хмиз. Раптом поміж дерев побачив черницю. «Слава Ісусу Христу», – сказав чоловік. Черниця повернула голову і промовила: «Дякую тобі, Іване, що ти пам’ятаєш про мого сина».

Позаду черниці з’явилося сяйво, згори спустився жіночий образ, руки іскрилися. Прозвучали слова: «Не бійся мене. Постав хрест на цьому місці, бо воно святе. Іди до свого пароха і розкажи, що ти бачив».

Люди спочатку не вірили, думали, Іван знову напився і його злапала біла гарячка. Але з того дня чоловіка ніби підмінили: по сей день не курить, не вживає спиртного і навіть не лається, почав ходити до церкви, став паламарем.

У селі кажуть, що так різко людина не може змінитися, переконані, Іван дійсно став свідком об’явлення. На тому місці побудували капличку і щороку 27 жовтня правлять Службу Божу.

Наталя МОСТОВА