25-річний львів’янин Стефан сам пішов у похід на гору Піп Іван Мармароський (1936 м). Вдень 14 січня був сильний снігопад, який дав приріст снігу понад 50 см. Турист втратив орієнтир та загубився. 

Два дні закарпатські рятувальники прочісували гірську місцевість у хуртовину і 15-градусний мороз. Виявили заблукалого туриста волонтери з добровільного рятувально-пошукового поста у Мармаросах за півкілометра від кордону на румунській стороні. У нього обмороження кінцівок.

Прикарпатець Богдан Фаштрига був одним з тих, хто знайшов заблукалого туриста.

На своїй сторінці Богдан розповів, як проходили пошуки, як з товаришем знайшов Стефана і як його транспортували.

“Минуло більше доби відколи пошуково-рятувальна операція для нас з Максом та Олексієм завершилась успішно, мій писок уже де тільки не був, і чуюся дуже героїчно, правда нині не катався, але хотів. Але не катався.

Повідомлення, збори, переміщення, пошуки.

Почалося все о 21:08 у четвер, 14.01.

Затишний та душевний вечір у Marmaros Rescue Hut.

Олексій Тригуб‘як пробив своїм дзвінком, і крізь мармароський снігопад повідомив, що змерзлий і знесилений потерпілий на іншому кінці хребта, скинув його ім’я, прізвище і координати: «47,9125,24,3475. Ішов від Попа до Попа. 1685 м над рівнем моря»

Далі дзвонять друзі Стефана і щось з‘ясовують, але пошуковий механізм уже запущений, – з Буковелю саме приїхав спробувати скітур Макс Люльченко, отже є з ким іти. Вирішуємо йти удвох, бо маємо схожий досвід, беремо з собою рацію щоб бути на зв‘язку з притулком. Варто зазначити, що в цей день Макс саме піднявся і встиг поїсти, а я катнув десь 700м перепаду і ще зустрічав групу в лісі, за годину до цього всього повернувшись.

Далі від Олексія прибуває: «Ситуація наступна, він десь впав і його болить нога, думаю нічого серйозного, може присідати. Він сидить в наметі і його засипає вже 2 рази відкопувався, бо не мав чим дихати. Якшо знайдете — забирайте на*уй його звідти без снаряги, потім забере. Візьміть йому якісь снігоступи і палки, також ремикомплект для ноги( еластичний бинт шину тощо)»

Отже, я беру з нами термос з чаєм (+1 Максовий), мотузку (це у Макса), сам беру додаткову аптечку, пуховий светр, шину, чіпляю до рюкзака ак‘ю. Снігоступи я не взяв, бо вирішив, що без них в таку дічь чувак не заломився б, отже вони у нього є.

Макс саме отримав ультралайтові лижі і от о 22:07 ми виходимо на пошуки, а Макс ще й поринає у захоплюючий світ нічного морозного скітуру в чорта на рогах через увесь хребет, від Струнги через Попіван до спуску з хребта в напрямку Мезипотоків

До сідла над притулком у нас була пробита лижня, далі пробивав я стежку і дивувався, як майстерно Макс дає раду з сніговими барханами і спусками на камусах. Раніше, ніж о 23:00 ми були на вершині, потім спуск по хребту в стилі Джеймса Бонда на камусах у напрямку Румунії, слідуючи координатам.

На момент виходу з бази на телефоні було 64% заряду, з собою була павербанка, але я розумів, що мені має вистачити телефона лише туди, назад уже підзаряджу.

BD Revolt був заряджений на дві поділки з трьох і чесно відсвітив всю ніч, а потім ще й наступний вечір.

Приблизно за 300м до точки я звернув увагу на ліхтар на полі внизу, ще через 150м упевнився, що то таки ліхтар, і ми круто звертаємо з хребта, оминаючи скельний скид і насолоджуючись святими павдерами.

Прибуваємо до потерпілого, знаходимо його тут: Dropped pin, Near Repedea, Romania (https://goo.gl/maps/cwbv35TBtmtxFkkL8)

Супровід та евакуація.

Знаходимо змерзле тіло, яке своїми руками з шкарпетками на них горне сніг, пробуючи в ньому переміщатися. За плечима камуфляжний рюкзак а ля «тактичний 80х років», на рюкзаку бовтається ще купа всякої дічі, наприклад саперна лопата.

Перша реакція: «О, люди! Давно так людей не бачив, 5 днів»

Далі він радий нас бачити, а ми зацікавлені скоріше витягнути усі наші задниці з цього снігового та гірського полону. У досить грубій формі доводиться зобов‘язати витрусити лишнє з наплічника, але він усе одно лишається важким. Потерпілий просить заночувати в колибах неподалік (його туди відправили рятувальники), але ми розуміємо, що повноцінно зігрітися та відпочити там не вийде, та й видно обморожені пальці на руках, які скоріше просяться до опікового відділення доброї лікарні, тому вирішуємо йти вже. Макс забирає наплічник Стефана, а я несу свій ззаду, а спереду чіпляю Максовий. Далі я пробиваю стежку, Макс її трамбує, а Стефан одразу за ним йде по пробитому, але він надто знесилений і втомлений, щоб тримати хоч якийсь темп. На підйомі дізнаємося, що хлопець уже дев‘ятий день гуляє, а як показав подальший огляд пальців ніг (уже в притулку), обмерзав він уже десь другу добу. Після порції харчів для роздумів і чаю іде бадьоріше, але увесь час меле якусь маячню, видно, щоб самоідентифікувати себе живим поруч з цими двома маніяками-рятівниками. 6-7 ранку 15.01 було часом, коли було найскладніше, – мікросни, галюни, і всі радості ночі без сну давалися взнаки. Ще й підйом на хребет у цьому темпі здався вічним. Далі таки вийшли, зустріли світанок, він підбадьорив, що ніч вже витрачена, а до вечора маємо встигнути, та й пішли далі.

Стефанові з кожною годиною ставало все важче йти, він регулярно засинав, тож місцями він тримався за лямки наших рюкзаків або ж просто за плечі, йому так ставало легше, мабуть. Підйом до Попівана виявився найзлішим і найзатяжнішим, в одному місці ми втратили біля 40хв, бо видимість була такою поганою, а втома відчутною, що я вирішив наче перед нами скельний скид, а це насправді був просто крутий передутий спуск перед фінальним підйомом зі сторони Мезипотоків. В результаті побігав навколо, звірив з навігатором – все гуд.

Нарешті, добираємось на вершину, тут дуже холодно і неприємно, вітер переконливо заставляє одягнути маску, а температура дозволяє знятій рукавиці замерзати за 5 секунд, але зовсім близько наша висота 1927, звідки ми плануємо спускати Стефана удвох в ак‘ї по чудовому полю під назвою «Секс на пляжі».

Тут я допускаю другу навігаційну помилку, яка зіграла вцілому нам на руку, і ми починаємо спуск не після, а до хребта, рухаючись полем в напрямку Румунії. Удвох везти 100кг потерпілого та його багажу в ак‘ї – сумнівне задоволення, та й туман зі свідомістю підкидають сюрпризи – то поле їде, то ми стоїмо, то ак’я зненацька по ребрах прилітає.

Скинувши 100м висоти я остаточно впевнююся, що виїхали таки на Румунію і ми беремося траверсувати вправо, цілячись прямо на Струнжин Жолоб, щоб спустити ак‘ю з Стефаном по жолобу як по лійці.

Десь за годину до прибуття на цю локацію я попросив через рацію вийти нам назустріч двох людей з гарячим чаєм і снігоступами.

Спускаємо на сорокаметровій мотузці, чергуючись, процес іде досить швидко, але я помічаю, що нас потихеньку накриває вечір.

Після половини спуску знизу до нас вирушає Ігор, і завдяки йому процес іде значно швидше, а внизу уже чекає з чаєм Віталік. Нарешті, коли ми спускаємося до дороги, і я усвідомлюю, що знов стягнули виклики, доганяє втома. Одягаємо ліхтарі знову, в цей час прибігає з села засновник притулку Владік та його брат Василь, – за хребтом рація не тягнула, нас не було 10 годин в ефірі, і всі вже добряче встигли захвилюватися. На дорозі дзвонить Олексій, у нас радісний та поспішний діалог, в ході якого я дізнаюся, що мама про цю виправу дізнається уже постфактум, і це прекрасно.

Тим часом Стефана, відпоєного чаєм та бадьорого знову пакують в ак‘ю та тягнуть до притулку вже купа людей, – на клич збіглися інші гості притулку, і ще через якісь півтори години ми всі благополучно знімаємо з себе обладунки і пітонимо найсмачнішу в світі пасту з найдухмянішим чаєм. На годиннику 21:30. Проводимо огляд Стефанових кінцівок, – йому треба негайно в опікове відділення, але транспортувати далі вже – теж не варіант. На зв‘язок виходять ДСНСники, повідомляють, що виходять до нас на «Богуні» в складі 10 осіб.

Пригрівшись у кріслі біля пічки, я засинаю, а вранці дізнаюся, що прибули вони в районі 3 ранку.

16.01

Прокидаюся о 6 ранку, радий теплу, відсутності вітру та снігу і дружньому хропінню всього притулку. Потихеньку варю каву та кип‘яток на чай рятувальникам, вони пакують Стефана у свою ак‘ю і тягнуть на Лисичу, де їх чекає снігоболотохід. Видно, що їм нелегко, але вдесятьох дорогою завжди легше, ніж удвох хребтом. Розумію, що мене добряче потрясла емоційно ця виправа, – я відверто боявся, що у якийсь момент Штефко просто ляже і скаже «все». І ми нічого більше не вдіємо. Але він справився, вигріб і вижив. На повному серйозі ми пояснили йому, що його життя в основному у його руках, і матиме воно продовження чи ні, вирішувати йому. Інколи балаканини з його боку було так забагато, що доводилося погрожувати прискоренням темпу, апелюючи до його міцного резерву сил. Але під вершиною баки почали остаточно закінчуватися у всіх. І тільки коли я побачив дорогу внизу Струнжиного Жолоба, в голові промайнуло: «вдома!».

Спорядження:

Зі святими павдерами я знову присів на свої Dynafit beast 98, тож йшов у них.

Черевики – Dynafit titan, старі як світ, але надійні, як скеля.

Низ: пасивна термобілизна/софтшел штани

Верх: активна термобілизна, фліс, софтшел куртка. О 5 ранку десь утеплився пуховим светром, вцілому було комфортно увесь час, якщо довго не стояти.

Рукавиць було трохи малувато, бажано запастися теплішими.

Висновків з цієї ситуації багато, і вони різні, але придурки, що ходять зимові соло зі спорядженням за сорок гривень не переведуться.

Мені слід було взяти снігоступи і якихось смачних ніштяків, Макс – молодчина – віддав Стефанові свої запасні рукавиці, таким чином зберігши йому ще кілька пальців. Відмінний напарник.

Можна було виграти трохи часу не шукаючи скельних скидів на маршруті, але галюни+молоко=сумніви.

На двох за перші 20 годин ми з Максом з‘їли снікерс, по енергетичному батончику і випили по 300г чаю, а якби не MRH, проміжного пункту обігріву і першої домедичної допомоги на шляху до Ділового просто не було б, і дорога до села була б дуже важкою ношею для Стефана. Усім, хто хейтить таких персонажів, – повірте, його шлях в цій історії лише починається, і буде він нелегкий.

Снігохід був би дуже доречний у цій ситуації, – з його допомогою евакуація Стефана з дороги до притулку скоротилася б як мінімум на годину, задонатити можна на нашому Патреоні: https://www.patreon.com/MarmarosRescueHut

Мені було страшно тієї ночі, бо розумів, що ми можемо спізнитися або знайти Стефана уже не в стані ходити, але обставини були на його і нашому боці. Якби він таки добрався до колиб, то заснувши в такому стані замерз би, а не заснути в нього шансів не було”, – написав Богдан.

Читайте також: У лісі на Рожнятівщині три години шукали літню жінку