У косівському селі Соколівка майже 30 років поспіль на Йордана біля річки споруджують льодове містечко. Кожного разу придумують щось нове. Якщо зима тепла, то замість криги пиляють березу. Робота кипить аж тиждень: усі від старого до малого кидають свої справи і цілою громадою йдуть до річки будувати. Бо то є традиція.  

Аби то було пишно

«Галицький кореспондент» приїхав у село за кілька днів до Водохреща – аби побачити, як зводиться славнозвісне містечко з криги. Щоправда, цьогоріч погода підвела, тож буде з берези. Але містечко все одно називають льодовим. На Йордана тут будуть освячувати воду і купатися в річці.

Ще від самої автобусної зупинки чути гарчання бензопили, тому точно не заблукаєш – треба йти у бік гуркоту. Кілька хвилин – і вже коло річки. А тут, як у мурашнику: пиляють стовбури, довбають ями у замерзлій землі, кілька чоловіків доробляють дзвіницю, а хтось підкладає дрова у вогнище – аби було де грітися.

«Шкода, що сего року немає леду, – місцевий Іван Тонюк згодився показати що й до чого. – Зима – нездала. Лиш на Василя вдарили морози, сніг пішов. Але толку з того. Студінь має триматися ще за кілька тижнів до Різдва, аби крига була така, як нам треба – не тонша, ніж 15 сантиметрів. Хоча і з берези гарно виходить. І вона завжди під рукою. Ми привезли аж три машини».

Чому саме береза? Люди кажуть: бо вона біла, як сніг. «Так робили наші предки і так ми робимо. Певно, в цьому є якийсь символізм, – каже Василь Кознюк. – Але ті люди з Соколівки, котрі могли це знати, вже давно повмирали». 

На Франківщині далеко не одне село зводить льодове містечко на Йордана, але в Соколівці кажуть, що саме вони були найперші. Офіційно почали традицію ще в ’92-му, придумали її церковні брати.

«За комуністів ми роками мусили потайки святити воду на Йордана, – каже Василь Кознюк. – А коли стали незалежними, людям у селі захотілося, аби то було гарно, пишно». 

Хоча настоятель сільського Храму зішестя святого Духа отець Василь Дійчук пригадує, як був ще малим, коли в Соколівці до Йордана зробили перший великий хрест із льоду. І то було наприкінці 80-х. Зібралися кілька ґаздів і після Святвечора, коли добряче стемніло, пішли «на ріку» вирубувати кригу.

Без сварки нема господарки

Соколівка – село велике, має аж 22 присілки. Щороку льодове містечко споруджує інший присілок, або об’єднуються кілька малих. Виходить, що черга кожного присілка наступає приблизно раз на 10-12 років.

Цього разу естафету передали Нижньому Погару і Верхньому Погару – вже втретє за всю історію. Але з берези вони робитимуть вперше. Ці присілки – невеличкі, лиш два десятки хат. Тим не менше 26 чоловіків і 30 жінок пліч-о-пліч ще тиждень до Водохреща кинули всі свої справи і стали до роботи біля річки. З ранку до вечора.

«У нас майже ніхто не ходить на державну роботу, всі по заробітках, – пояснюють місцеві. – А на свята з’їжджаються додому. Тому маємо можливість цілковито віддатися будівництву. І це не тягар, ми робимо залюбки. Бо то є наша традиція».

Чоловіки будують, а жінки оздоблюють. До речі, майже всі прикраси ручної роботи. Панянки щовечора гуртувалися у когось в хаті і виплітали красу: віночки, гірлянди, банти… Наплели аж 340 метрів, на руках навіть мозолі поробилися.

Цікаво, що між присілками ще здавна зародилася конкуренція: кожна громада старається вигадати щось цікавіше, ніж у попередні роки. Тому щоразу дійство стає все більш помпезне. «Що би то був за гуцул, якби не хотів зробити краще, ніж у сусіда?», – сміється Василь Кознюк.

Торік льодове містечко презентували як лісову казку, в синіх кольорах. А на це Водохреща основним став біблійний сюжет, з білими, червоними і золотистими кольорами. Серед новинок: великий човен, чималий образ, два рукописи і навіть гігантська розгорнута Біблія з дерева і ПВХ завдовжки п’ять метрів і завширшки три – такого ще не було за всю історію льодового містечка.

Концепцію містечка обидва присілки вигадували на вуличній нараді. Зібралися всі коло каплиці, трохи посперечалися, бо без сварки нема господарки, трохи посміялися і через дві години таки нафантазували як то має виглядати.

Ідею з Біблією придумала Іванна Сумарук. Вона тут за креативного менеджера. «Я ніяк не могла заснути, переживала, як би то зробити, аби було красиво і оригінально, – усміхається жінка. – І раптом як обухом по голові – велетенська Біблія. Розповіла про задум чоловікові. Він уже не дивується моїм шаленим ідеям – звик. Я придумала, а чоловік змайстрував за два дні».   

А ще буде фотозона, дзвіниця, довжелезна арка, яка світитиметься гірляндами, велика золота зірка, красиво облаштований підхід до води і дерев’яна палатка, аби перевдягнутися.

Через тиждень після Водохреща всю березу присілок забере собі на дрова. Кажуть, що поділять порівну.

До речі, усі витрати на спорудження містечка бере на себе задіяний присілок. Люди починають збирати гроші ще з осені. Цього разу кожна хата здавала по три тисячі гривень. Хоча це не примусово. Якщо в сім’ї біда, то ніхто не вимагатиме грошей.

Має бути все живе

Нині на «будову» прийшло мало молодих, бо вчора святкували Василя. Лиш вдосвіта поприходили додому.

Коли стало трохи тепліше, прийшли жінки. Привезли цілу купу барвистих живих прикрас: з барвінку, хвої, самшиту… «У нас в селі парафія – «жива», люди – щирі, тому ми хотіли, аби і прикраси були не штучні», – каже Іванна.

До речі, в декотрих інших селах, якщо немає криги, то йорданські хрести роблять, наприклад, з піноблоків, обмотаних фольгою – начебто там лід. У Соколівці люди кажуть, що не хочуть нікого дурити – має бути все живе.

Спершу жінки обплітають прикрасами перила на мості, далі паркан коло каплички – монотонна і філігранна робота. Декотрі панянки без рукавиць, а надворі страшна холоднеча. «А ми просто жінки гарячі», – регочуть вони.

Верхній Погар і Нижній Погар відомі своїми різьбярами і столярами. Тут з самого малку вміють працювати з деревом, іноді навіть і жінки. Шкатулку зробив, відніс на базар – уже є за що жити.

74-річний Іван Андріюк тут найстарший. Він і дрова носить, і стовбури. Каже, що геть не важко. Навпаки – стільки натхнення.

«З кригою працювати легше і швидше, – пояснює чоловік. – Вона нескладно випилюється. Але руки дуже мерзнуть, треба весь час міняти рукавиці, мокрі сушити коло ватри. Найкраще брати полотняні рукавиці – щоб руки не ковзали. З березою важче, додому приходиш – руки гудять».  

Кожного року на початку зими вся Соколівка переживає, чи буде лід. Ще донедавна майже завжди був. Кригу спершу брали у Косові в ставках, а потім свої ставки викопали у селі.

Місцеві пригадують, як у 2004-у році люди зробили містечко з криги, а в переддень Водохреща температура дуже підскочила, сонце загріло по-весняному – лід почав стікати, дзвіниця навіть похилилася. Фігури хутко понакривали брезентом і так ледве врятували все.

Чесно заслужили любуватися

На Йордана до Соколівки щороку з’їжджається купа люду, не лише з області, але й з України – побачити льодове містечко. Дорога від центру до річки завше забита людьми і машинами, а це аж кілометр. Якось маршрутний автобус відстояв цілу годину поки зміг проїхати.

«Але цього року не знаємо, як буде, – каже Іван Андріюк. – З тим вірусом…».

Місцеві запевняють, що біля льодового містечка не буде базарчиків і ярмарків, бо то робиться не для бізнесу, а на славу Божу. Якщо і готуватимуть глінтвейн чи пампушки, то пригощатимуть безкоштовно.

«Таке багаторічне слідування традиції є ще й чудовим прикладом для наших дітей, – каже отець Василь. – Вони помагають батькам, теж діляться своїми ідеями… Ви би бачили, як у них очі горять. Розумієте, у Соколівці така згуртована і свідома громада була завжди. Сільську церкву, яка діяла ще з 1866 року, люди зуміли зберегти протягом усієї радянської доби. Навіть ті, хто працював на державних роботах, кожного тижня їхали до Франківська до уповноваженого в справах релігії писати заяви, аби не дали церкву закрити. Потім людям за це навіть пенсію не давали. З нашого храму комуністам так і не вдалося зробити склади».

Фактично вже за кілька тижнів до Водохреща господарське життя в одному з присілків Соколівки завмирає, люди живуть лише льодовим містечком.

«Ми працювали біля річки з рання до темноти, – усміхається Василь Кознюк. – Чесно заслужили, аби тепер увесь тиждень любуватися і пишатися цією красою».

Наталя МОСТОВА