Анімація, комедія, музика, пригоди, сімейний, фентезі

Режисери: Піт Доктер, Kemp Powers

Джо Гарднер працює вчителем музики в школі, але з самого дитинства мріє про кар’єру джазмена. Щоразу його планам щось заважає, і ось, здається, накльовується справжній шанс: чоловіка запрошують на прослуховування в групу відомої саксофоністки Дороті Вільямс. Джо успішно проходить кастинг, але на радощах не помічає відкритого люка на дорозі і падає туди. Наступне, що він бачить, – сходи кудись у небо і світло в кінці тунелю. Уникаючи смерті, Джо провалюється крізь простір і потрапляє у Світ До, де ще не сформовані душі чекають свого народження. Тут безтілесні істоти, яких всіх до одного звати Джеррі (крім злобного рахівника Террі), дають Джо завдання: підготувати до життя 22-у, недолугу душу без будь-якої волі до життя. З цим не змогли впоратися ні Архімед, ні Коперник, ні мати Тереза. Але разом вони придумують інший план: обманом повернути на землю самого Джо, адже 22-а не дуже й хоче народжуватися.

У «Душі» є сцена, де один із Джеррі – вищих істот, що стежать за Світом Після і Світом До, – намагається пояснити головному герою свій дивний вигляд: мовляв, ми насправді виглядаємо набагато складніше, але робимо зовнішній вигляд таким, щоб людям було простіше його сприймати. Цю фразу можна вважати творчим кредо самих авторів із Pixar. Останніми роками вони раз у раз беруть непідйомні концепти на зразок старості («Тачки 3» і «Вгору»), самотності («Історія іграшок 4», «ВАЛЛ-І»), смерті («Таємниця Коко», «Вперед» і ось «Душа») і створюють для них легкотравну форму нібито дитячого мультфільму, укладають в легкодоступні абстракції. І своєрідним маршалом цієї перебудови Pixar був якраз режисер Піт Доктер. «Душа» закриває його неназвану трилогію фільмів про екзистенціальну кризу людей різного віку: спочатку був старий із «Вгору», тепер ось чоловік середнього віку, який не знає, навіщо взагалі прожив своє життя. Причому у двох останніх картин Доктера дуже багато спільного. По-перше, звичайно, вони обидві працюють з героями-абстракціями: емоціями, душами. Візуалізують недоступний, трансцендентний світ людської свідомості, полегшуючи завдання всім тим допитливим дітям (та й дорослим теж), які вночі не можуть заснути, роздумуючи над питаннями на зразок «А чому я – це я?».

По-друге, і це важливіше, «Душа» – кіно терапевтичне. Поза всією своєю видимою сценарною простотою і дурнуватими сценами на зразок тієї, де свідомість Джо виявляється в тілі кота, фільм постулює, що життя зовсім не проста річ. Що мета в житті не визначається якимось вродженим «покликанням», та й цілі як такої немає – принаймні тієї, яку можна сформулювати відомими людству мовами. І сенс життя в тому, щоб, ну, просто існувати, «проживати кожну його секунду», як це визначає сам герой фільму. Звучить як банальна думка, якій місце на дешевій листівці з квітками. Але в цьому і є магія Pixar, та й анімаційного кіно взагалі. Завдяки своїй вродженій абстрактності, якійсь відстороненості від фізичної реальності воно може бути експресивним і емоційним, змусити працювати ті ідеї, які в live action ми б обов’язково визнали «вульгарними». Причому в «Душі» анімаційна пластика працює відразу на двох рівнях. Звичайний світ тут виглядає практично фотореалістичним, а художники майстерно імітують ефекти зйомки на кінокамеру: глибину різкості, «засвітки» у вікнах, специфічну тряску. Це, ясна річ, не робить фільм схожим на live action (фігури людей все ще спеціально нереальні), але інстинктивно зближує глядача з побутовим конфліктом Джо. А ось загробний світ (де побутовий конфлікт переростає в питання життя і смерті), навпаки, підкреслено «намальований», гіпертрофовано квітчастий, з простими формами і без кінокамерних ефектів.

Головний талант Пітера Доктера – не в його режисерській чи сценарній майстерності (хоча і це у нього є), а в тому, що він розуміє особливості свого рідного медіума і використовує їх собі на благо. Тому і «Душа» здатна пробити навіть найбільш цинічних синефілів, тому ті, хто дивиться виключно фестивальні шедеври, все одно раз на рік ридма плачуть від нового мультфільму Pixar. Чиста магія кіно і ніякого обману: з одного боку, ми знаємо, що питання життя і смерті куди складніші, ніж їх показує Доктер. А з іншого – адже так приємно, коли вони постають настільки відчутними. Коли віриш, що не потрібно ніякої іншої моралі, крім «просто живи»…

ФЕЛІНСЬКИЙ