Не кожен візьметься допомагати дітям з інвалідністю. Хтось боїться відповідальності, комусь не вистачає коштів, а комусь і зовсім бракує часу. Однак є добрі серця, які, незважаючи на труднощі, знайшли в благодійності сенс життя. Такими є Микола та Юлія Шевчуки, які заснували центр фізичної та соціальної реабілітації для людей з інвалідністю.

Чим дихає центр

Центр фізичної та соціальної реабілітації «Святий Миколай» існує з 2009 року. Раніше він розміщувався в селі Турка, що на Коломийщині. А у 2016-му переїхав до Івано-Франківська.

«У нас займаються діти не тільки з Івано-Франківська, а й із Коломиї, Калуша, Богородчан. Є навіть пацієнти з Галича. Вони не так часто приїжджають, як люди з Франківська, переважно бувають раз чи два на рік», – розповідає Юлія Шевчук, засновниця та психологиня центру.

Фінансується центр переважно коштами благодійників та батьками дітей, які відвідують лікувальний заклад. Засновники сподіваються, що отримають матеріальну допомогу від міської влади, оскільки подали необхідні документи.

«Загальна кількість пацієнтів нашого центру складає 74 особи. Всі вони мають різні проблеми. Доводиться записувати по годинах, тобто весь день у нас розписаний. Один масажист працює до обіду, а інший – після обіду», – каже Микола Шевчук, засновник центру.

Карантинна пауза

«Коли розпочався карантин, ми зачинили центр, оскільки не хотіли наражати пацієнтів на небезпеку. Хоч вони і дуже відповідальні: завжди повідомляють про стан свого здоров’я. Це дуже гарно з їхнього боку, адже турбуються не тільки про себе, а й про інших», – зауважує пані Юлія.

Благодійники кажуть, що найважчим періодом у діяльності центру став перший місяць карантину – березень. Людям критично необхідно було займатись, адже відсутність занять негативно впливала на загальний стан здоров’я: з’являлись болі та неприємні відчуття у м’язах.

«На щастя, ми відновили роботу, тож тепер проблем у пацієнтів немає», – каже Микола.

Історії з життя

«Дуже часто є проблеми у стосунках батьків та дітей. Якось дитина приходить на масаж у хорошому настрої, а наступного разу – уже засмучена, пригнічена. Все тому, що батьки не підтримують своїх дітей, не приділяють їм, на жаль, належної уваги», – розповідає благодійниця.

Жінка наголошує, що в таких випадках варто допомогти як дитині, так і батькам, адже від емоційного стану залежить дуже багато.

«Мені, в першу чергу, як мамі, а вже потім як психологу дуже боляче за таким спостерігати, адже найважливіше в лікуванні – це підтримка і турбота. Без них результату не буде», – зізнається пані Юлія.

Микола додає, що є батьки, а таких однозначно більше, які шукають різних способів, аби допомогти своїй дитині. Це і масажі, і заняття фізкультурою, і розвиток дрібної моторики рук. І це тішить, адже хочеться ще більше допомагати таким сім’ям.

Юлія пригадує, що інколи дітям важко розповісти про те, що їх турбує. Тоді на допомогу приходить «піскова терапія», під час якої пацієнти мають нагоду змоделювати ситуацію, яка їх бентежить.

Вдячні пацієнти

Пані Галина, син якої відвідує центр, розповідає, що вони дуже задоволені результатом лікування.

«У Саші діагноз «легка розумова відсталість». Працівники центру нам допомагають, дають поради. Бачу, що йому допомагає», – ділиться враженнями жінка.

Каже, крім масажів, наважились і на стоунтерапію. Це один із видів масажу, який позитивно впливає на організм, позбавляє від різних хвороб. Суть процедури полягає у впливі гарячих каменів на певні точки тіла.

«Коли пропускали заняття, то син дуже хвилювався, був неспокійним. Вже після масажу його психоемоційний та фізичний стан покращується», – розповідає Галина.

Трапляється, що пацієнти важко йдуть на контакт, тоді доводиться знаходити способи, аби комунікувати.

«Для нас важливо, що масажистка, яка займається з Олександром, знайшла спосіб, як спілкуватись під час масажу, адже він не дуже говіркий. Якщо все добре, то син стискає одну руку в кулак, а якщо десь болить – дві. Так вони і знаходять взаєморозуміння», – із захопленням розповідає мама хлопця.

Олена, відвідувачка центру, каже, що дізналась про центр від знайомих, ходить сюди вже два роки і помічає серйозний результат.

«Як тільки я прийшла сюди, познайомилась з Юлею та Миколою, вони мені розповіли про діяльність закладу, як усе відбувається, і я вирішила спробувати. Уже після кількох сеансів я відчула полегшення: перестали боліти руки та ноги, зникли неприємні відчуття в спині», – говорить Олена.

Жінка розповідає, що переїхала до Франківська з Донецька ще сім років тому і не планує повертатись, адже тепер її домівка тут.

Назар не уявляє зараз свого життя без центру. Хлопець знайшов тут друзів і радіє, що має змогу проходити лікування.

«Дізнався я про центр випадково, мені треба було проконсультуватись у психолога, а потім мені сказали, що є й масаж. Я вирішив піти і не шкодую. Тут дуже затишна атмосферна, привітні працівники», – з усмішкою розповідає Назар.

Юнак зізнається, що на час карантину центр не відвідував. Як результат, з’явився біль у спині та важко було емоційно.

«Я дуже радий, що відновив заняття, почуваюсь значно краще», – зауважує хлопець.

Збіг чи доля?

Подружжя благодійників Юлія та Микола розповіли цікаву історію. Коли шукали людей для роботи, то обирали серед значної кількості кандидатів. Вже й із майбутніми працівниками визначились, але життя внесло свої корективи.

«Наступного дня прийшов пацієнт, а масажист не з’являється. Чекали 5-10 хвилин – нема, телефон – поза зоною. Я вже почала хвилюватись, дуже незручно перед пацієнтом. Тут я телефоную до дівчини, яка приходила на співбесіду раніше. За декілька хвилин тепер уже наша Іра була на місці і провела сеанс масажу», – розповідає Юлія.

Ірина каже, що для неї це справа життя.

«Ці дітки найкращі у світі, вони добрі і щирі. Буває важко, але це тільки тому, що мені їх шкода. Однак після сеансу масажу бачу їх усмішки і розумію, що я живу недаремно», – ділиться емоціями дівчина.

Василь Дивоняк каже, що давно хотів присвятити життя фізіотерапії та ерготерапії, адже навчається в медичному університеті за цим напрямком.

«Я гортав оголошення про роботу і випадково натрапив на реабілітаційний центр Святого Миколая. Без вагань подав резюме, бо зрозумів, що знайшов справу для душі», – ділиться спогадами хлопець.

Василь пояснює, що специфіка роботи полягає в особливості відвідувачів.

«Інколи діти важко йдуть на контакт. Однак варто дізнатись, як проходить день чи як справи у школі, тоді вони починають більше довіряти», – каже реабілітолог.

Хлопець розповідає, що йому легко працювати, адже дуже любить дітей. Планує й надалі розвиватись, приносити в центр нові знання та методики.

«Найбільшою мотивацією для мене є результати дітей і те, що вони довіряють мені свої проблеми та переживання», – зізнається лікар.

Уляна ПИЛИПЕЦЬ