…Цю дорогу ми побачили з космосу. На фотографіях, зроблених із супутника, вона виглядала найкращою трасою для одноденної велосипедної прогулянки в околицях Івано-Франківська – двадцять кілометрів бетонкою крізь суцільний ліс, нема ні поселень, ні автомобілів. До самої бетонки всього лиш двадцять кілометрів – через Загвіздя, Пациків, попри кар’єр і міське сміттєзвалище, але у легендарний Чорний ліс. Ліси вздовж дороги там справді дивовижні. Навіть у найглибших Карпатах тепер годі знайти настільки безлюдні природні масиви. Двадцять кілометрів військової бетонної дороги – це двадцять кілометрів суцільного лісу. І вздовж цієї дороги немає жодних сіл, хатів, корів і кіз, жодних кафе і кіосків. Нічого, крім поодиноких таблиць, постріляних грубим шротом. Таблиці є давні, ще давніші і цілком сучасні. На найстаріших збереглися написи про те, що треба любити, пізнавати і берегти природу рідного краю, що у лісі не можна викидати незагашеної сигарети, що ліс, взагалі, є нашим загальним багатством і мало не спільним домом, що не варто залишати після себе сміття (тут художник постарався особливо: зворушливі їжачок і зайчик дивляться на порожню консервну банку -найгірше тодішнє сміття, ще допластикова ера – при цьому зайчик виразно обурений, а їжачок досить зацікавлений рештками вмісту консерви). Не дуже давні повідомляють про певний обхід якогось із лісівництв і подають інформацію про їх площу (скажімо, Завійське лісництво, 2774 га). Сучасні найзмістовніші і цілковито безсенсові водночас. Через кожних кілька кілометрів на них вказано, що це є територією якогось екологічного заказника “Чорний ліс”, і ця територія є приватною територією, і перебувати тут можна лише з дозволу дирекції цього заказника. Невжитковість таких застережень очевидна – якщо ти потрапив туди без жодних перешкод, якщо поруч не видно жодного місця, де могла би бути дирекція, якщо навіть на чемне повернення звідси потрібно кілька годин територією цього ж заказника… А тутешній ліс вражає своєю різноманітністю. Столітні ялиці, величезні буки, молоді густі сосни, рівні високі граби, природне відновлення берези, осики і вільхи. Інтродуковані модрини і американські дуби. Ожини, різнотрав’я і дуже багато добрих здорових грибів… Але врешті до шалу доводить сама дорога. Хоча вона неправдоподібно рівна (підйоми тут зовсім непомітні, натомість несподівано довгими є спуски – і це в обидва боки), але проміжки між п’ятиметровими бетонними плитами протягом двадцяти кілометрів через колеса ровера відчутно впливають на хребет, шию, руки, психіку і навіть точку зору. Добре, що у нас був спідометр, який рахував кілометри. 
Воротами на покинутий військовий об’єкт закінчувався сорок другий від Франківська. За воротами – руїна КПП з “караульним приміщенням”. Ліс на території бази був таким самим. Кілометр вправо, стовп ліхтаря, як у місті, і лисий горб, на який ведуть бетонні сходи. Нагорі – тонни потовченого шиферу і центнери роздроблених керамічних ізоляторів. Кількадесят різних отворів у землі, впізнаються рештки труб, вентиляцій, входів для різних кабелів. На протилежних сторонах цього бетонного майданчика – сходи вниз. Точно між ними – загадкова споруда, подібна на глибокий басейн. До бетонних стін прикріплені залізні східці і балкончики. Сходи приводять до грубезних броньових дверей, які є відкритими. Відразу за ними – перший поворот у підземному коридорі, після якого стає абсолютно темно. Ліхтар вихоплює фрагменти бетонних стін, металічних каркасів, коридор галузиться, і від нього відходить безліч окремих кімнат. На підлозі де-не-де залишилася вишукана армійська плитка. І сліди того, що цей бункер був всього-на-всього центром зв’язку – табличка з позивними, моток телеграфної стрічки, вказівки, куди під’єднувати телефони засекреченого зв’язку, рештки крісел операторів. Порожні металічні основи для антен на поверхні бункера служили ще одним підтвердженням цієї версії. Незважаючи на майже достиглу аличу зверху, екскурсія безпросвітними коридорами справляє дійсно моторошне враження, заблукати у цих лабіринтах дуже легко. Зіпсутість цивілізацією викликає бажання влаштувати у цьому місці дуже екстремальний нічний клуб (заради такого можна було б організувати навіть спеціальний автобус, який набирав би клієнтів десь біля ратуші у Франківську).
Командний зв’язковий пункт передбачає існування ще чогось, чим можна було би командувати. Тим більше, що від КПП така ж бетонна дорога веде ще й вліво. Через такий самий недоторканий ліс. Крім бетонки, людську присутність зраджують кілька штучних озер, невідомо для чого влаштованих на території розлогої військової частини. Але після кілометру внутрішньої дороги раптом з’являється саме військове містечко. Довга двоповерхова порожня казарма, в якій не розбите жодне вікно, типові конструкції спортивного майданчика, молоді саджанці фруктових дерев на всій території. Видно, що це все господарство хтось мусить пильнувати. У високих боксах, де, правдоподібно, стояли колись мобільні радіостанції на базі ГАЗів і ЗІЛів, немає дверей. Бокси вражають порожністю і самотньою фірою в одному з них (кінь, виявляється, пасся поруч, а господаря ніде не було).
Але бетонна вулиця не закінчилася навіть у цьому містечку, вона провадила ще далі в ліс. Аж проїхавши нею, можна досягнути несподіваного рівня розуміння цього задуму загалом. П’ять бетонних кубів на ще одному пагорбі є насправді п’ятьма порожніми шахтами, призначеними для зберігання і запуску ракет. Важко назвати точно, якими були ці ракети, але покинуті відкриті шахти дозволяють говорити принаймні про їх параметри. Окуті залізом діри мають діаметр біля п’ятьох метрів. А в глибину – не менше двадцяти. На стінах цих колодязів можна роздивитися різні рештки обладнання, яке з ракетою контактувало і таким чином зафіксувало її конфігурацію. Але стояти довго на краю шахт не варто. Незрозумілий острах підсвідомо викликає бажання впасти у глибину земної тверді.
На цілком відкритому краю однієї з цих дір сиділи хлопці-підлітки, майже діти. Всі з Грабівки. Один з них розповідав якісь страшні речі про об’єкт нам і передовсім своїм товаришам, яких, очевидно, сам сюди привів, як якийсь сталкер. Виявилося, що його тато працював у цій секретній лісовій військовій частині. Отже, він знав трохи більше, видно, що уважно слухав. Ракети, казав хлопець, стояли тут аж до 1996 року. Тоді їх демонтували, витягаючи з пускових шахт кранами. Ракети були такими, що нищили все у радіусі двадцять кілометрів. А ймовірна похибка потрапляння – на цьому він чомусь наголошував особливо – лише п’ять метрів.
Після всього побаченого хотілося проголосити кілька наповнених емоціями фраз: скільки таких шахт і бункерів залишилося у наших краях? Що з ними – незнищенними – робити? Чому вони принаймні не є недоступними для дітей? Але чи не такі об’єкти сприяли збереженню величезних лісів? (були й інші, мудріші, думки, пов’язані з геополітикою, політикою, екологією, соціологією і військовою доктриною). Натомість вечоріло. І треба було вертатися до міста, ще сорок кілометрів. З них двадцять – військовою бетонною дорогою, кожна плита завдовжки п’ять метрів, між ними – проміжки. Геть від останнього бункеру у легендарному Чорному лісі.

Тарас Прохасько

Галицький кореспондент, 12 вересня 2006