В Україні не більше десятка майстрів, котрі роблять дерев’яні сопілки. 40-річний долинянин Тарас Лошак – один із них. Його інструменти вирізняються красивим дизайном та неповторним звучанням.

Сопілки розходяться по всій Україні: до музичних магазинів, училищ і консерваторій. Дуже часто клієнти купують сопілки саме для медитації, десь у горах подалі від людей. Також не бракує і приватних колекціонерів. Наприклад, у Львові в колекції Любомира Кушлика нараховується понад тисячу різних українських народних інструментів. А постійний клієнт Тараса – закарпатець, який давно живе в Чехії – має найбільшу в Європі колекцію українських сопілок.

«У мене вдома зараз десь сотня сопілок, – усміхається майстер. – Майже всі сам зробив, більшість – на продаж. А є такі, які ніколи не продам: декотрі купив в інших майстрів, кілька дуже старовинні – люди віддали, бо не грали, а я реставрував, і вже грає. Решту сопілок ще тато зробив, вони недоторканні».

Музика завжди жила в Тарасовій родині. Прадід керував муніципальним оркестром у Болехові, дідо керував оркестром на бавовнянопрядильній фабриці в Долині, тато довгий час був настроювачем музичних інструментів, а у 1989 році затіяв (організував) кооператив «Камертон», де робили пристрої для вивчення сольфеджіо – «Модуси», туди входили і сопілки. У 90-х виготовлення «Модусів» стало нерентабельним, і залишились тільки сопілки.

Вироби Тарасового батька досі зберігаються у приватних колекціях по всьому світу. Ремесло опанував самостійно, хоча майже всі майстри сопілки – самоучки. Тарасові пощастило – він змалку вчився коло тата в майстерні. Спочатку просто дрова носив, далі батько дозволив різати, заготовляти матеріал і точити – словом, Тарас виконував дрібну механічну роботу. Помалу вивчив увесь процес і почав виготовляти сам.

Майстер знає про сопілки багато. Каже, аби розповісти лише найцікавіше, не стане і великої дисертації. Тим паче сопілкових інструментів є понад півтори тисячі видів: різна аплікатура, різні способи гри і вдування повітря. У Польщі і Словаччині – пищавки, в Англії – флейта, в Перу – інструменти з бамбука, їх значно легше і швидше робити.

Згадки про сопілку є ще в стародавніх літописах східних слов’ян ХІ ст. Певно, що древні прототипи інструмента існували набагато раніше. Конструкція була однотипною: трубка зі свистком на кінці, довжина сягала 30-40 см, а в корпусі робили 5-6 отворів.

Зараз, коли кажуть «сопілка», зазвичай мають на увазі концертну сопілку – на відміну від народної, у неї є 10 отворів. Як академічний і професійний інструмент сопілку почали використовувати з другої половини XX століття.

Окрім різноманіття самих інструментів, існує ще й безліч їхніх найменувань: денцівка – гуцульська свисткова сопілка з шістьма отворами; вербівка – свисткова сопілка з вербової кори; пищавка – бойківська свисткова сопілка з шістьма отворами; дудка-викрутка – волинсько-поліська сопілка, яку виготовляють тільки навесні із тої частини молодої сосни, що виросла за останній рік; флоєра – гуцульська відкрита сопілка…

«Скільки треба часу, аби виготовити одну сопілку? Десь рік, може, два чи три… – усміхається Тарас. – А я не жартую. От дивіться, зрізане дерево має кілька років вистоятися. Чим довше вистояна деревина, з якої роблять сопілку, тим краще інструмент грає – це так само, як із добрим вином. У мене в майстерні є матеріал, якому вже 30 років. Далі деревину ріжу на заготовки, дві доби вони варяться в парафіні з олією. Потім свердлю наскрізну дірку, пів року має так постояти. Тоді точу і роблю всі решта процедури».

Найдешевша сопілка – з граба, бо з ним менше мороки. Дорожчі – з груші, горіха, бука, черешні. А ось сопілки з яблуні та дуба не дуже звучать. Кожна порода дерева має свою щільність і вміст цукрів, а від того – зовсім різні голоси.

Роботу в майстерні Тарас починає вдосвіта, бо найкраще працюється в тиші, коли весь світ ще спить. «Так робив мій тато, і я так роблю, – говорить майстер. – З п’ятої до 11-ї ранку встигаю більше, ніж за весь день. То ніби якийсь благодатний час». 

Наталя МОСТОВА