Драма, комедія

Режисер: Раду Жуде

У ролях: Катя Паскар, Клаудія Єремія, Олімпія Малай, Никодим Унгуряну

У вчительки елітної бухарестської школи Емі велика проблема: чоловік чомусь злив в мережу їхнє спільне відео інтимного характеру. Спроби зупинити поширення порноролика не мають успіху: інтернет, як то кажуть, все пам’ятає. Через цей інцидент директриса скликає батьківські збори, щоб на них вирішити долю Емі – виганяти її з роботи чи залишити, забувши про це непорозуміння. Думки, звичайно ж, розходяться.

Перші три хвилини фільму ми бачимо те саме «шалене порно» з другої частини назви: відверте хоумвідео чи то з дійсно справжнім, чи з геніально зрежисованим сексом. Можна було б вирішити, що так режисер Раду Жуде прощупує ґрунт, перевіряє межі дозволеного, ну, або просто епатує: нічого схожого в картині все одно вже не буде, хіба що в середині виникнуть короткі епізоди з мінетом і крупним планом геніталій. Але, напевно, все простіше: ця трихвилинна сцена є чудовим початком діалогу, вона ніби тестує глядача на святенництво, на його відкритість до подальшої розмови – про особисті кордони, лицемірство і консервативне суспільство, соціальну стигматизацію та багато про що ще.  

«Невдалий трах» взагалі легко розбити на такі-ось топіки, скоротити до колючих висловлювань про історичну пам’ять, сексизм, фашизм і ще близько мільйона інших тем. Але чи погано це? Та ні. «Невдалий трах» вкрай легко змусити звучати як нудне кіно, але за всіма його змістовними досягненнями не варто забувати про головне. В першу чергу, це просто дуже смішний фільм. Саме в ньому Жуде, здається, до кінця відточує свою ні на що не схожу кіномову. Йому і раніше вдавалося об’єднувати соціальне і веселе, обертати актуальні висловлювання на дотепний жарт, але навіть близько не так ефектно, як тут. Він ділить «Невдалий трах» на три приблизно рівні частини: в першій головна героїня ходить по Бухаресту і по телефону намагається вирішити проблему з порнороликом, втім, фільм це цікавить не надто сильно. Емі швидко розчиняється в натовпі, стає маленьким атомом у рухомому організмі румунської столиці. Бухарест постає малоадекватним містом, де всі постійно кричать та сперечаються і ніхто не вміє правильно паркуватися. Таким чином Жуде в гумористичній, по суті, скетчевій, формі розширює свою історію від драми окремої людини до комічної панорами сучасної Румунії. Але ще цікавіше те, що він робить далі.

Друга частина фільму взагалі забуває про Емі, і магістральний сюжет ілюструє різні важливі поняття за допомогою дотепно змонтованих роликів. Наприклад, термін «Румунська православна церква» режисер доповнює відео, де монашки під наглядом літнього священника співають патріотичну пісню про «юних сміливих фашистів». «Румунська революція» спочатку відбивається реальними архівними кадрами, де на вулицях Бухареста вбивають протестувальників, а потім – вином під назвою Romania Revolutie. Якщо в попередньому фільмі він осмислював історію комуністичної Румунії засобами сучасного театру, через що фільм виглядав дещо пафосно, то тут малює портрет світового суспільства за допомогою коротких ударних мемів, по суті, «тік-токів», ніби підлаштовуючись під шалений темп, в якому зараз існують всі популярні медіа. І, нарешті, в третій частині фільм повертається до Емі: вона вже сидить на батьківських зборах і готова вислуховувати претензії лицемірних обивателів.

«Невдалий трах» повертається від загальносвітових проблем до драми окремої людини, але тільки на перший погляд, тому що і тут розмова швидко переростає в обговорення взагалі всього, що тільки можна. Згадають і фашистське минуле румунів, в якому ті абсолютно не каються (а особливо консервативні продовжують заперечувати Голокост), і «пропаганду гомосексуалізму» та інше мракобісся, яке сковує румунське суспільство.

Жуде, втім, істина не дуже цікава, точніше, вона йому зрозуміла і так. Тому він просто розважається: викриває консерваторів, змушує героїв з серйозним виразом обличчя нести повну нісенітницю, в яку, тим не менше, до цих пір багато хто вірить (і не тільки в Румунії), будує розмовну комедію з усіма проявами соціальної ідіотії. І все для того, щоб у кінці знущально залишити глядачеві вибір: у фільмі» три кінцівки – дві умовно «нормальні» і одна абсолютно божевільна, але, безумовно, найприємніша. На безумство суспільства, ніби говорить нам Жуде, можна відповідати лише ще більшою дикістю.

ФЕЛІНСЬКИЙ