З вікна його майстерні весь Космач, як на долоні. У такій атмосфері творити завжди хочеться. «Коли годен, тоді і працюю», – сміється 76-літній Юрій Поляк. Але насправді він цілими днями тут. Найкраще працюється взимку, бо коли хати менше всякої роботи.

Вже багато років чоловік шиє гуцульський одяг: кептарі, сардаки, крисані, холошні, постоли… Таких майстрів в області не більше шести. Юрій Григорович навіть має звання майстра народної творчості Прикарпаття.  

По-вуличному його кличуть Сухман. Колись давно місцеві євреї дали таке прізвисько його дідові – бо був дуже високий і худий.

Пан Юрій з дитинства хотів навчитися шити взуття. Він такий перший у родині. Заробляв по-всякому: і сувеніри виготовляв, і столяркою займався, і на складах працював, і в кравецькому цеху… А коли розвалився Радянський Союз, взявся відновлювати традицію гуцульських костюмів. 

«Тоді таке ніхто не робив, та й зараз майже ніхто не робить. То не дуже вигідна справа. Тому й займаються цим переважно діди на пенсії, – сміється майстер. –Молоді тепер хочуть швидкого заробітку: вже і багато. Поїхав за кордон, заробив – і вже маєш на фундамент під хату. Але і здоров’я втрачаєш там, і сім’ї розпадаються, та й гнеш спину на чужого пана… А в цьому ремеслі треба трохи почекати доходу. Добре пошитий кептар коштує біля тисячі доларів. Але вкласти в матеріал треба десь 600 доларів. І часу добряче тягне – два з половиною місяці на один кептар. Адже то все ручна робота. Кептар – найдорожчий з  усього гуцульського вбрання. До прикладу, постоли коштують тисячу гривень».  

Юрій Григорович щойно завершив кептар. Каже, такі є лише в Космачі – світлі, з помаранчевими кольорами, смуга сап’яну з набитими «капслями», що йде від плеча до орнаментального краю пройми, виділяє космацькі кептарі з-поміж інших.

«У нашій традиції в кептарях використовують сірий смушок, а вже в сусідньому селі – чорний, – пояснює майстер. – Колись саме по кольору впізнавали, звідки людина родом».

Взагалі слово «космач» мовознавці тлумачать як «келія сонця». В космацьких одязі, ткацтві, писанці переважають жовтогарячі барви. А якщо вийти на пагорб Космача і подивитися вниз на село, то таке враження, що дивишся на соняшник, утворений центром села з 32 його гірськими присілками.

«Крисаня, повстяний гуцульський капелюх, теж вирізняється, бо заокруглений, – показує пан Юрій. – Сардак… Шию лише з домашнього сукна. І взуття шию: гуцульське і не гуцульське. Роблю на совість. Взимку точно не змерзнеш. А ось гуцульські вовняні шкарпетки, капчурі називаються, для постолів з телячої шкіри. Ще можу показати вам тайстру – чоловічу шкіряну сумку. Все це я шию».

Майстер каже, що над деякими виробами буває геть не йде робота. Помітив, що то великою мірою залежить від людини, для котрої шиє. «Якщо вона з прикрим характером чи нещира, як кажуть гуцули, залудиста, то я вже знаю – треба буде добряче помучитися над шиттям», – каже горянин.   

Матеріали для гуцульського вбрання вже закінчуються, адже досі майстер використовував старі запаси, які викупив у людей в селах. То були давні добротні тканини, оздоблення… Тепер нема де таке взяти. А якщо десь і виготовляють, то продають лише великими партіями. «Але, думаю, мені до кінця життя ще стане роботи», – сміється пан Юрій.

Чоловік каже, що попит на гуцульський одяг весь час росте, особливо серед молоді. Вони не хочуть магазинної конвеєрної штамповки, хочуть мати унікальне. Майстер має багато замовлень і з-за кордону: Англія, Польща…

Разом із сином Юрій Григорович планує запустити проєкт з відновлення гуцульських костюмів. Найперше треба налагодити виробництво, аби виготовляти домашнє сукно, шкіру і полотно. «Ви знали, що домашнє полотно – це фактично той самий натуральний джинс?» – питає Юрій Поляк.

Майстер каже, має що людям показати і розказати.

Наталя МОСТОВА