Режисер: Малгожата Шумовська

У ролях: Алек Утгофф, Майя Осташевска, Агата Кулеша, Вероніка Росаті, Катажина Фігура

Малгожата Шумовська є однією з головних польських режисерок сучасності, їй давно цікаві історії про «інших» людей, які так чи інакше повинні виживати в консервативному суспільстві. «Снігу більше не буде» начебто вписується в цю тенденцію: знову «інший» герой (бідний українець-емігрант, який крутиться в колах багатих поляків), знову неординарний концепт – можливо, найбільш неординарний у фільмографії Шумовської. І знову велика увага до деталей побуту, до сценок, де начебто «нічого не відбувається», але які формують відчуття простору, малюють картину одного конкретного і дивного співтовариства. Здається, що Шумовська дуже комфортно почувала б себе в комедії спостережень, якщо б не була така заклопотана проблемами соціуму.

У «Снігу більше не буде» соціальне теж виведене на перший план. Багатий польський район, в якому працює Женя, візуально відділений від колонади сірих панельок, де він живе: перший більше нагадує приміську Америку з її пастельними квітами, рівними галявинами і усміхненим сусідами; другі бачать зі свого вікна 99% жителів пострадянських країн. «Снігу більше не буде» – крім іншого, історія про соціальний розкол, про неможливість перетнути класову межу навіть у країні (а може, особливо в країні), де лише 30 років тому правив комунізм.

Але не все так просто. Нову роботу Шумовської не запхнути в легко сформульовану мораль. Відносини класів тут глибоко амбівалентні: незважаючи на явну соціальну прірву між Женею і його клієнтами, в їхніх стосунках не видно звичної дихотомії «плебей – патрицій». Сам цей поділ, ніби говорить нам фільм, надуманий. Це доводить, наприклад, те, що навіть мовний бар’єр не заважає героям комунікувати: Женя тут часто переходить на російську, а клієнти-поляки не звертають уваги – вони все одно чудово розуміють, що він каже. Адже у них, незважаючи на різницю в статусі і нації, одне коріння і одна, що важливіше, травма (виражена у вузькому сенсі тим же Чорнобилем, радіація якого долетіла і до Польщі, в широкому – комуністичним минулим). І страждають від цього видимого поділу не бідні: з ними все якраз зрозуміло, їхня справа – виживати. Вразливим класом тут виглядають багаті: люди, які втратили мету, а тому борються з надуманими проблемами і не здатні вирішити проблеми реальні (на кшталт раку, що однаково вбиває людей з будь-яким рівнем достатку).

Шумовська показує світ, який, по суті, є симулякром, порожньою, але приємною для ока листівкою, що тримається лише на омані, що якось так, напевно, має виглядати місце, де живуть щасливі люди. Насправді ж його мешканці геть втратили зв’язок з реальністю – з тією травмованою, меланхолійною, жорстокою реальністю, агентом якої у фільмі є Женя, який вижив після Чорнобиля. І яка так дивно виглядає на тлі звичних декорацій у картині: як тільки герой приходить додому, в свою хрущовку, здається, що тобі ввімкнули зовсім інше кіно. Так само, як і багатий, який приїхав подивитися на типовий спальний район, може вирішити, що його відвезли в іншу країну.

Після того, як Женя завдяки своїм надзвичайним здібностям залазить в голову до клієнтів, Шумовська – що, до речі, їй зовсім не властиво – відривається від реальності і пірнає в глибини підсвідомості: чи то самого Жені, то чи його пацієнтів, а скоріше, і те, і те відразу. У цих коротких енігматичних сценках вона відкрито цитує Тарковського, і перезняті епізоди з «Дзеркала» і «Сталкера» дивно вклинюються в гостросоціальну поетику самої режисерки. Можна довго гадати, навіщо вона це робить: може, просто Тарковський як бренд для неї синонімічний. А може, кіно Андрія Арсенійовича є глобальним символом якогось спільного болю, який об’єднує Женю з його клієнтами і яким скріплені всі жителі країн Варшавського договору. Або всі люди взагалі. Зрозуміло одне: цього разу Шумовська ухиляється від точних дефініцій. Навіть її фінальний титр, в якому режисерка нагадує, що скоро в Європі взагалі не буде випадати сніг (факт, що дав назву всій картині), виглядає не так спробою зіграти на актуальній екоповістці, як іронічним уколом: адже в самому фільмі ця тема майже ніяк не осмислюється. Ну, не буде – і не буде, кому яка справа, завжди будуть більш насущні проблеми на кшталт того, в якому вбранні сьогодні вийшла сусідка і хто що побачив, підглядаючи в чуже вікно.

ФЕЛІНСЬКИЙ