Володимир Зеленський повідомив, що доручив Андрію Єрмаку організувати зустріч з Володимиром Путіним. Схоже, український президент не розуміє небезпеки спілкування віч-на-віч зі своїм російським колегою.

Пропозицію «зустрітися у будь-якій точці Донбасу, де йде війна» Володимир Зеленський озвучив минулого тижня у відеозверненні подвійного призначення. Його більша частина була адресована громадянам України, яких глава держави переконував в унікальності української нації та нашій спроможності чинити опір. Дякуємо, дуже дякуємо, Володимире Олександровичу, багато з нас в курсі цього ще з 2014 року – військовослужбовці, волонтери, просто небайдужі громадяни, які зупинили путінську гібридну навалу.

Зеленський запевняє, що головне – не місце зустрічі, а її змістовне наповнення. Добре, давайте виходити з цього. Путін, реагуючи на звернення Зеленського, заявив, що готовий його прийняти у будь-який момент у Москві, підкресливши дві речі. Перша – низка «антиросійських кроків», вчинених українським президентом; друга – необхідність обговорювати питання Донбасу з «лідерами народних республік». У Кремлі все менше приховують, що хочуть посадити Україну за стіл прямих переговорів з так званими «ДНР» та «ЛНР». Цей крок, як відомо, – ключ до руйнування санкцій світової спільноти проти Росії. Прессекретар Путіна Пєсков наголосив, що питання Криму також обговорюватися не буде. Виникає питання: про що має намір говорити Зеленський із Путіним? Про проблеми російської мови та російської церкви в Україні, підживлюючи, таким чином, російську пропаганду? І, до речі, якою мовою говорити, російською чи українською? Це у нинішній ситуації також має значення.

Прагнення Володимира Зеленського зустрітися з Владіміром Путіним має у собі кілька складників. Психологічно це прагнення продемонструвати входження до «клубу президентів», готовність сам на сам переконати господаря Кремля у власному баченні. Чи готові до цього у Кремлі? На жаль, так. Не виключено, що зустріч з Путіним розглядається Зеленським та його командою як сходинка до бажаної зустрічі з Байденом – мовляв, я готовий грати на вищому рівні. Проте такий підхід виглядає хибним та небезпечним, адже Росія (на відміну від України) може собі дозволити практично безкарно використовувати пропагандистську машину у власних інтересах. 

До речі, спроби вчергове заглянути Путіну у вічі суттєво підважують Нормандську четвірку, і дуже прикро, що на Банковій цього не бачать. Там зробили ставку на посередництво Беньяміна Нетаньягу, попри те, що у прем’єра Ізраїлю не бракує власних політичних проблем і пірнати в авантюру без прорахованого успіху він собі дозволити не може. Насправді Україні варто було б ініціювати щонайменше обговорення ситуації у широкому форматі, можливо, в межах ОБСЄ, а не покладатися на дипломатичний талант Зеленського, якого він, відверто кажучи, не проявив за два роки свого президентства.

Є ще один фактор: починаючи з жовтня 2019 року, коли Україна погодилася на імплементацію «формули Штайнмаєра», російська пропаганда переграє українську інформаційну машину. На жаль, часто це гра в одні ворота. Гіпотетичне призначення дати зустрічі Зеленського та Путіна стане точкою відліку для потужного розхитування позицій останнього різними способами. Чи витримає потужний психологічний тиск той, хто звик до оплесків та обожнювання? Питання риторичне.