Отак живеш усе життя, кудись ходиш, чимось цікавишся, щось робиш, комусь довіряєш, у щось віриш, і тут – бац, якась, здавалось би, абсолютно необов’язкова і неважлива ситуація все змінює. Є одне ліжко, одна ковдра і двоє людей, які за збігом обставин мають спати цю ніч саме на цьому ліжку і саме під цією ковдрою. З цих двох хтось один буде перетягувати ковдру на себе – це мій варіант.

Отак живеш усе життя, кудись ходиш, чимось цікавишся, щось робиш, комусь довіряєш, у щось віриш, і тут – бац, якась, здавалось би, абсолютно необов’язкова і неважлива ситуація все змінює. Є одне ліжко, одна ковдра і двоє людей, які за збігом обставин мають спати цю ніч саме на цьому ліжку і саме під цією ковдрою. З цих двох хтось один буде перетягувати ковдру на себе – це мій варіант. З цих двох хтось один буде дбайливо накривати іншого і поправляти ковдру всю ніч – це те, чим мені дорікнули. Отак живеш-живеш, щось робиш, про щось думаєш, а тут – бац, і виявляється, що все, що ти думаєш і робиш, – неправильно, бо одного дня тобі кажуть: «Оце і називається не бути егоїстом в принципі!» І ти не маєш що закинути у відповідь, бо годі довести важливість життя і власних позицій (якась суцільна патетика – важливість життя! власні позиції!), коли у визначеному місці й у визначений час ти просто-напросто не накриєш іншого ковдрою, ну хоч убий – не накриєш, більше того – всю ніч перетягуватимеш її на себе. А хотілось би, дуже хотілось у цій ситуації сказати: ні, не все так погано, а може, раптом… Але ультиматум у твою адресу жорсткий і однозначний, і тобі годі збагнути: що ж це таке – не бути егоїстом «в принципі».
Проживання цієї зими, проходження її на усій цій кризі (маю на увазі кригу, а не кризу) тим часом ну дуже вже нагадує ходіння по краю леза. Відтак асоціюється вся ця ожеледь і бруд ні з чим іншим, як з егоїзмом. З чимось гострим і очевидним, з чимось колючим і обов’язковим, від чого на цей раз вже ніяк не відмажешся. Вперше я почула цей вирок у свій бік ще у підлітковому віці: чесно, я зовсім-зовсім не знала, як до себе цей термін приміряти, як з ним жити і що, врешті-решт, він означає. На практиці це виглядало так: що б ти вже не робив, як би не ліз зі шкіри, а все одно твоє клеймо буде нахабно просвічуватись крізь усі твої потуги. Якщо люди один раз вирішують, що ти – егоїст, годі якось змінити їхню позицію. Причому носії цього визначення зазвичай самі і є егоїстами, якщо це слово має якийсь сталий зміст. Втім, це тільки таємні підозри.
Найчастіше я пов’язую це слово з умінням або невмінням любити. Або навіть не так: з умінням любити і з умінням дозволяти себе любити. До цього є яскрава ілюстрація із перетягуванням ковдри. Скажімо, конкретна жінка має конкретного чоловіка, якого, виглядає, не надто любить, але задля відчуття стабільності і «мрій вийти заміж» його не покидає. Поза тим, роками спілкується зі своїм другом, який, очевидно, закоханий у неї усі ці роки. Коли друг нарешті зізнається їй у своїх почуттях (про які вона, зрештою, знала), вона не пориває стосунків ані з чоловіком, ані з другом. Причому другові вона говорить, що любить його і що буде з ним завжди. Тільки от як любить і в який спосіб буде з ним завжди – загадка, адже в її особистому житті все залишається незмінним: чоловік для «мрій» і друг як власність, як той, хто завжди має бути при ній. Думаю так: нам боляче тільки тоді, коли ми самі дозволяємо іншим завдавати собі болю, ми стаємо жертвами егоїзму, тільки якщо нам імпонує мазохізм. В цьому випадку егоїзму немає, є тільки люди, які не знають, чого хочуть, та інші, які знають, чого хочуть, дуже чітко.
З іншого боку, я розумію егоїзм дуже добре. Якщо ти таємно зраджуєш близькій людині і продовжуєш говорити їй слова любові, роблячи вигляд, що нічого не змінилось. Якщо ти свідомий того, що не можеш нічого дати іншій людині, і даєш лише порожні надії та ілюзії. Якщо ти любиш іншу людину тільки як форму власності («Ти повинна бути моєю, тільки моєю, у всіх своїх помислах і вчинках, ти повинна бути під моїм постійним контролем»). І чи є, зрештою, егоїзмом невміння любити? Ха, а покажіть-но мені людину, яка вміє любити? Для якої це – не власність, не обов’язки, не честь, не звичка, не минуле, не спосіб не бути самій, зрештою, не-не-не…
Єдине, що я нині розумію, – це те, що треба йти. Треба йти далі цією брудною і слизькою кригою. Треба здолати нарешті цю сліпу зиму. Треба подолати цю колючість і холод, хай навіть усе, з чим вони асоціюються, – це егоїзм. Свій, чужий і власне отой всюдисущий – спільний.

Тетяна ЄРУШЕВИЧ