Іван Монолатій – кандидат історичних наук, доктор політичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України. Цьогорічний лауреат обласної премії ім. В. Стефаника та міської премії ім. І. Франка. Випускник історичного факультету Прикарпатського університету та філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені. Нагороджений відзнакою Президента України – Хрестом Івана Мазепи – за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної науки, зміцнення науково-технічного потенціалу України, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм.

За цими регаліями і нагородами – неординарний вчений та дослідник, яскравий представник української наукової школи з широким діапазоном наукових досліджень.

Іван Монолатій у старших класах хотів бути археологом: йому дуже подобалося проводити археологічні розкопки, особливо в кримському Судаку, де він побував двічі. Також активно цікавився краєзнавством – ще гімназистом відновленої Коломийської гімназії публікував краєзнавчі розвідки у тодішніх коломийських часописах. У 1993 році написав науково-дослідну роботу в Малій академії наук України – склав каталог коломийських книжок, виданих впродовж майже 150 років. Ця робота здобула перше місце на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт в Донецьку у 1994 році, що давало можливість без вступних іспитів, за результатами співбесіди, стати студентом історичного факультету будь-якого університету України.

Іван обрав Прикарпатський університет ім. В. Стефаника, бо впродовж двох останніх років навчання в гімназії мав зустрічі з науковцями саме цього вишу: вони читали в гімназії лекції та проводили семінари.

Історія не може нічому навчити

Під час навчання в університеті молодий науковець продовжив свої дослідження: у 1996 році виходить у світ його ґрунтовна праця «Коломиєзнавство. Нариси з історії Коломиї», яка описувала історію Коломиї з найдавніших часів до початку Другої світової війни в контексті взаємовідносин з іншими народами, що проживали на її території. І це був новий погляд, бо до цього часу існувала тільки україноцентрична версія історії цього міста. З легкої руки Івана Монолатія виникло і нове поняття «історичне коломиєзнавство», яке тепер в активному вжитку. Тема виявилася настільки цікавою та насиченою, що ці дослідження продовжилися, і через 20 років, в 2016 році, вийшло доповнене видання.

Визначилися і сфери найбільших зацікавлень науковця, серед них – етнічна політологія, міжетнічні та міжнаціональні відносини на теренах тодішньої Галичини. Адже історія Галичини – це історія не тільки українців як автохтонного населення, але передусім їх численних та багатовікових взаємин з іншими народами, які проживали на цих пограничних землях. Таке нове дослідження перетворювало доти чорно-білу мапу пограниччя на барвистий ліжник, вплітало у нього різнобарвні нитки в релігійному, політичному та культурному плані інколи непростих стосунків.

Кандидатська дисертація «Соціально-економічне становище та культурний розвиток німців у Галичині (1772-1923 рр.), захищена 2002 року, стосувалася німецьких поселенців у Галичині, взірцеві колонії яких були розкидані в багатьох населених пунктах. Ця тема отримала продовження і в наступних працях, де досліджувалися німецько-українські взаємини.

Велике місце в дослідженнях займало й вивчення єврейсько-українських стосунків. Як результат, виходить книжка «Вічний жид з Коломиї», присвячена Якову Оренштайну – єврейському книговидавцеві української книжки ХХ століття, який до цього часу був, на жаль, майже забутий. Саме завдяки йому у Коломиї побачили світ близько трьохсот книжок, виданих українською мовою у серії «Загальна бібліотека», серед них – твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира й Олександра Барвінських. Для вивчення життя цього унікального «єврейського українця», який трагічно загинув у Варшавському гетто, довелося шукати архівні документи в Австрії, Німеччині та Польщі…

І, звичайно, не варто забувати, що Галичина була і джерелом українсько-польського конфлікту – «полем битви за П’ємонти, про яку вже говорили і переговорили всі історики, але мусимо це пам’ятати і вивчити уроки минулого, щоб будувати сучасні партнерські взаємини».

Дослідження історії ЗУНР – ще одна особлива багаторічна тема науковця і дослідника, якій присвячена не одна праця. Українське національне державотворення цього періоду не можна назвати успішним, а його проблеми, зокрема кволість та безпорадність тогочасних політичних еліт з їхнім австрофільством і соборництвом, та питання консолідації і національного єднання, й сьогодні, через сто років, залишаються актуальними. Тому що, на думку Івана Монолатія, «історія не може нічому навчити, бо вона є заручницею стану розвитку суспільства і заручницею ідеологем та міфів, які панують у середовищі, і служить інтересам вузьких кіл, коли висмикуються окремі факти без розуміння контексту». І щоб вийти з цього зачарованого кола, нам потрібний сучасний тип національного лідера, але не так якась окрема постать, як передусім – національно орієнтована еліта, якій би важило на охороні власних національних інтересів, про яку говорив ще В’ячеслав Липинський».

Натомість ми все ще перебуваємо у перехідній добі «демократичного транзиту», і нам ще далеко до цивілізаційних взірців демократії, а останні роки демонструють, як, на жаль, легко можна змінити політичний устрій.

Попри восьмий рік війни, переконаний вчений, поглиблюється криза ідентичності, незнищенним виявився «постсовок», коли все регламентується, бюрократизується, і це дуже загрозлива тенденція, бо ми перетворюємося на схематичне і маргінальне суспільство, яким українці ніколи не були. А голоси українських пророків у своїй вітчизні тихі й слабкі. Але в України немає іншого шляху, як стати європейською державою, використовуючи кращі взірці демократії та змагальницьку версію побудови держави.

 В хід іде психоісторія

Минулого року івано-франківське видавництво «Лілея-НВ» видало три книжки Івана Монолатія, кожна з яких викликала суспільний резонанс і ставала об’єктом широкого обговорення і дискусій.

Книжка «Від Донецька до Перемишля» – про те, як сучасна література «пам’ятає» українські міста. Як 13 авторів – 12 українських і один польський, Лукаш Сатурчак, – виразно окреслюють топоси пам’яті міст, у яких народилися чи живуть, через певні мотиви. Зокрема міжнаціонального різноманіття чи Голокосту, бруталізації міжлюдської комунікації чи українського Степу. Саме через ці мотиви пробиваються головні маркери колективної та індивідуальної пам’яті. Ця книжка цього року удостоєна премії імені В. Стефаника.

«Переможене горе. Мнемонічні фігури (без)державної літератури», в якій досліджуються тексти періоду 1920-1980 років – часів Радянської України до Чорнобильської трагедії – продовжує тему національної пам’яті, але тут вже йдеться про українські символічні фігури пам’яті. З двадцяти двох авторів були обрані мнемонічні пари, наприклад, Сліпці/Вершники (Микола Бажан – Юрій Яновський і Меч Арея/Черлені щити (Іван Білик – Володимир Малик). І в підсумку автор констатує, що, попри довге і трагічне ХХ століття, українці як нація перейшли шлях від «сліпців» як дезорієнтованої і окупованої совєтами країни до «збирачів каміння» як будівничих підвалин нової української державності. Саме ця книжка увійшла у список найкращих українських книжок 2020 року за версією ПЕН-клубу в номінації «Гуманітаристика». За цю книжку цього року Іван Монолатій отримав міську премію ім. І. Франка.

У книжці «Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918-1923 рр. і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ ст.» автор повертається до теми ЗУНР і крізь призму сучасних теорій по-новому інтерпретує події української революції 1914-1920 рр. Використовуючи нову методологію, притаманну психоісторії, із застосуванням таких теорій, як «чорний лебідь» та «сірий носоріг», автор не тільки аналізує типажі дванадцяти чільних політиків ЗУНР, а й пропонує нове бачення і розуміння історії ЗУНР та ролі її тогочасних еліт.

Командор, лицар Ордену святого Папи Сильвестра

Цей титул Євгену Побігущому-Рену, українському військовому офіцеру, добровольцю УГА, командиру куреня легіону «Роланд», полковнику дивізії «Галичина», автору двох томів спогадів «Мозаїка моїх споминів», виданих у Лондоні, надав Папа Павло VI.

Йдеться про маловідомого в Україні, але відомого на Заході громадського діяча, який після закінчення війни, незважаючи на постійні вимоги радянського уряду видати його до СРСР, активно займався громадянсько-суспільною діяльністю та довший час працював старшиною у вартівничих сотнях при англійській армії в Німеччині. І 120 років з дня народження якого виповниться у листопаді цього року. З цієї нагоди Іван Монолатій планує видати три книжки. Художню книжку «П’ять зшитків Євгенових», де у формі щоденника описуються перші 25 років його життя і боротьби, що вже має вийти днями; монографію на основі зібраних архівних документів радянських і британських спецслужб та збірник вибраних спогадів і листування Євгена Побігущого-Рена з такими відомими особами того часу, як Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Степан Бандера, Ярослав Стецько.

Марія МИКИЦЕЙ