Днями

КЛАРНЕТ

Знайомий музикант розповів. У середовищі артистів і музикантів прийняті жарти і приколи над колегами. Часто ці приколи досить грубуваті, але переважно – іронічні і смішні. Одного разу під час симфонічного концерту в філармонії наш оркестр виконував класичну музику. Зал напівпорожній. Сиджу, отже, я з кларнетом, як і належить – в першому ряді. Оркестр весь у чорних фраках, диригент в смокінгу махає паличкою. Все стандартно. Тільки помічаю, що в найнеочікуваніших місцях публіка починає хіхікати. Диригент і всі музиканти в першому ряді вже й ширінки перевірили, і шкарпетки оглянули. У всіх зовнішній вигляд без змін. Граємо нормально. Ніхто не помиляється, не кіксує. А в залі все веселіше і веселіше стає. Ось уже в першому ряді бальзаківські дамочки в окулярах почали програмками роти прикривати, окуляри протирати. Незрозуміло… Тільки зауважую, що якось важко мені видувати звуки на кларнеті. У середньому регістрі й у верхньому – ще так-сяк. Але варто взяти нижні ноти – важко. Напевно, думаю, подушки, що клапани прикривають, відклеїлися. На перерві візьму інший кларнет. І продовжую тиснути на “клавіші”. А сміх у залі посилюється. Головне, граємо “Тангейзер” Вагнера. Музика сумна, серйозна, а народ веселиться. Наприкінці цієї композиції у кларнетів акорд. У всіх різні звуки. У мене – нижня Мі. Це коли всі клапани й отвори на кларнеті закриті і звук виходить прямо з розтруба. І тримати цей звук треба секунд з десять. Ну ось і розв’язка. Набрав повні легені повітря, закрив всі клапани, звучить Мі, а просто з розтруба мого кларнета видувається білий презерватив, на якому написана моє ім’я та прізвище! У залі громовий регіт! А я все дую! А що робити? Акорд же тримати треба! І раптом – ба-бах! Презерватив лопнув! У залі крики, сміх! Браво, кричать! Біс! Повторити! Після цього я свій кларнет перед виходом на сцену ніде не залишаю. Навіть в туалет разом ходимо.

Колись

ПОЛІКЛІНІКА

Сталося це на початку 80-х. Будучи студентом, я спав за гроші – працював сторожем. Об’єктом охорони був новенький на ті часи, п’ятиповерховий будинок поліклініки. Приходити треба було за дві години до закриття, о 18:00, а йти через годину після відкриття, в 9:00. Ішов, зрозуміло, трохи раніше, щоб не запізнитися на пари. Але початкову ранкову метушню дівчат-реєстраторів бачив постійно, тому що пульт з сигналізацією стояв в реєстратурі, підключений до одного з двох телефонів. І ось ранок. Обидва телефони розриваються від дзвінків додому, біля віконця реєстратури – черга. Аврал, словом. До віконця підходить бабця і починає діалог з реєстраторкою таким голосом, що зрозуміло – туга на вухо. Реєстраторка відповідає відразу на два телефони і розмовляє з бабцею.

Бабця: Доню, а проктолог у вашій поліклініці є?

Реєстраторка: Так! (Знімає трубку, щось пише.)

Бабця: А в якому кабінеті?

Реєстраторка: У 23-му! (Кладе трубку, бере іншу.)

Бабця: А приймає з котрої?

Реєстраторка: З 11.00! (Знімає трубку, пише, шукає картку.)

Бабця: А прізвище?

Реєстраторка: Ідинархова! (Знімає трубку, пише, шукає картку, знову пише.)

Бабця: Куди ти мене, дитинко, послала?!!

І взагалі…

Один професійний гольфіст їхав з клубу після того, як виграв серйозний турнір. На парковці він зустрів жінку, яка плакала, що її дитина хвора і лежить у лікарні. Вона сказала, що не має грошей, і попросила гольфіста дати їй частину свого виграшу, щоб допомогти дитині. Спортсмена глибоко зворушила історія, і він передав їй всі виграні гроші, щоб заплатити за операцію і врятувати дитину. День чи два опісля гольфіст повернувся у свій клуб і розповів цю історію кільком людям. Багато з них сказали: тебе обманули! Ця жінка не раз вже так робила. Нам дуже прикро, що тобі випало стати черговою жертвою. Це був лише прийом, щоб виманити в тебе гроші. Гольфіст запитав: «То ніякої хворої дитини немає?» – «Звичайно, ні!» – «Це найкраща новина за цілий тиждень!» – посміхнувся він.