Він малює картини і пише ікони, а вона робить позолоту сусальним золотом. Обоє також реставрують ікони. Уже не один десяток років. Мистецьке подружжя з Галича живе в затишному будиночку неподалік лісу. Тут і майстерня, і квіти, і плетене крісло-гойдалка на терасі, де клубочком скрутився сірий котик. Сюди часто прибігають у гості білки з лісу, звикли, що їх тут пригощають чимось смачненьким. А ще тут живе багато творчості, спокою і краси.

Володимир закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, 10 років викладав живопис. Людмила – архітектор, випускниця Львівської політехніки, потім опанувала мистецтво позолоти.

«Насправді у процесі позолоти немає нічого цікавого, – усміхається жінка. – Це суто реміснича робота. Але не для кожного. Робота дуже філігранна, творча і монотонна. Як медитація. Перед тим, як покласти золото, треба виконати аж 14 операцій».

Сусальне золото дефіцитне, ще донедавна в Україні ніде не випускали матеріал високої каратності – після розвалу Союзу люди хотіли хліба, а не золота.

Подружжя часто розписує храми, реставрує ікони. Кажуть, серед священників є повно невігластва, часто вони геть нічого не тямлять у сакральному мистецтві, тому інтер’єри деяких храмів аж око ломлять від несмаку. «Багатьом священникам варто було б трохи глибше вивчати історію мистецтва», – каже Володимир.

Найцікавіше замовлення було в Македонії наприкінці 90-х, насамперед через місцеву культуру. Два роки подружжя працювало там над розписом церкви і створенням іконостаса, престолу та інших елементів інтер’єру.

Добре пам’ятають, як у районі Курбіново їх вітали з усмішками і автоматами – бо свого часу українці допомогли македонцям у протидій військовій агресії з боку албанського загону.

Іншою своєю знаковою роботою пара вважає позолоту пам’ятника жертвам Голодомору у Києві. Через особливу техніку: сусальне золото наносили по міді, але фрагментарно, таким чином створюючи малюнок. А ще був красивий іконостас для Віктора Ющенка.

«Якось нам довелося працювати з чудотворною іконою, – розповідає Володимир. – Коли в 50-му році радянська влада ліквідовувала Гошівський монастир, ламаючи і вивозячи на “полуторках” все, що потрапляло під руки, один із монахів встиг винести з оточеного військовими монастиря ікону і, рятуючи її, передав випадковій прихожанці зі словами: «Тікай! Бо нас тут вбивають». Так ікона опинилася за сотню кілометрів від монастиря, в селі Липівка, що під Тисменицею. У 2001 році ікону урочисто повернули до Гошівського монастиря, а онуки жінки, яка врятувала чудотворну ікону, попросили зробити її копію для домашньої каплички. Цікаво, що незадовго до цього замовлення мене чомусь так потягнуло в Гошів, кілька разів їздив туди і розглядав саме ту ікону».

Руки подружжя створили ще один особливий образ – копію старовинної ікони, що в Папській базиліці Санта-Марія-Маджоре. Потім священники її взяли на посвяту до Риму і там сказали, аби Сірки вже більше нічого не малювали, бо копія вдалася краща, ніж оригінал. Коли ікону заносили до ротонди в Ужгороді, вона заплакала. Закарпатський єпископ казав, що ікони плачуть від радості або від великого горя. Через кілька місяців стався Майдан.

А ще Сірки займаються приватними інтер’єрами. «Але то швидше для заробітку, хоча теж є багато цікавих моментів, – усміхається Володимир. – Тепер у тренді мінімалізм, люди втомилися від помпезності. Хоча є таке, що багаті хочуть у хаті золота, наприклад, позолочену ліпнину. У квартирі це виглядає смішно. Килими вдома уже давно ніхто не вішає, натомість – картини. Часто замовляють сімейні портрети, натюрморти, і пейзажі теж популярні».

Віддушина для Володимира – малювати пейзажі, каже, там багато внутрішньої свободи. У майстерні художник має повно робіт, які нізащо не продасть, бо у них надто багато його душі. Найбільше натхнення знаходить у Галичі коло річки. Каже, воду найцікавіше малювати, бо вона дуже жива. А ще терен, коли цвіте. Цього року розквітнув із запізненням.

Чоловік згадує, як у середині 90-х цілий рік жив у Криму. Малював пейзажі біля Воронцовського палацу. Тоді на півострів якраз приїжджало багато іноземців на круїзних лайнерах. За один день Володимир заробляв свою піврічну зарплату, яку мав удома, за місяць міг продати зо три десятки своїх картин. Ялтинські художники дуже злилися: «Коли ти нарешті поїдеш додому?»

«Кримських художників дуже легко відрізнити, скажімо, від львівських. Лише сонце і дощ, – усміхається чоловік. – У Карпатах більш важкі барви, більш насичені і холодні, у нас менше сонця. А в Криму все випалене сонцем, у світлій гамі, прозоре повітря, легка голубизна. Сама природа диктує характер живопису».

Наталя МОСТОВА