Вулична музика дає право на помилку і на імпровізацію, а вулична аудиторія – винятково чесна: якщо ти граєш погано, тобі про це точно скажуть. У Франківську вже звикли до вуличних музикантів, називають їх душею міста.

Скрипаль

25-річний скрипаль Андрій Дмитренко ще на другому курсі більше не хотів просити грошей у батьків і вийшов на вулицю грати. Звісно, справа не лише в грошах. Хлопець живе музикою.

Каже, виступи на вулиці – чудова нагода показати свій талант. «Якщо ти класно робиш те, що вмієш, то чому не поділитися цим зі всім світом?» – каже музикант. Саме так Андрій отримав свою першу пропозицію роботи – грати в ресторані. Тепер скрипаль багато виступає на весіллях, корпоративах, навчає дітей. І повно таких пропозицій отримує саме під час вуличних виступів. 

Хлопець розповідає, що сезон вуличних музикантів стартує, коли надворі вже тепло. Хоча гітаристи грають і взимку. «Мій інструмент трохи дорогий, тому мені шкода його морозити, – пояснює скрипаль. – Та й руки не хочеться відморозити. Взагалі взимку я більше займаюся вивченням нового репертуару на літній сезон».

Спочатку Андрій старався грати побільше світових хітів, але потім зрозумів: не важливо, що саме ти граєш, головне – як ти це робиш. Звичайну, просту пісню можна так виконати, що ціла юрба збереться. Справа лише в майстерності і скільки своєї душі ти вкладаєш. Люди це відчувають. Молодіжні треки часом стають послухати навіть старші люди. Хоча є такі пісні, які завжди безпрограшні, наприклад, «Червона рута».

Жіночої уваги скрипалю ніколи не бракує. Дівчата не встидаються знайомитися, замість грошей кладуть папірці зі своїм номером телефону. Проблеми бувають з тими, хто напідпитку: коли вони починають танцювати, можуть ненароком зачепити колонку.

Найбільша купюра, яку Андрієві давали перехожі слухачі, була сто доларів. Взагалі про свої заробітки він розповідати не любить, каже, грошей, зароблених вуличною музикою, вистачає на життя і навіть раз на рік поїхати на море.

Народна артистка

Її старенькому баяну понад сорок років. Добротний, австрійський. Але вже треба міняти – сиплеться потроху. 72-річна Наталя Фролова – найстарша з місцевих вуличних музикантів. У дитинстві їй пророчили зіркове майбутнє – за унікальний голос. На першому курсі у Снятині вона навіть співала в одній групі з Софією Ротару. «Софія була дуже харизматична, оригінальна, – згадує баяністка. – Часто кашляла і виглядала дуже худорлявою. Потім перевелася вчитися у Чернівці».

З кар’єрою у Фролової трохи не склалося. Вийшла заміж, але чоловік рано помер, і пані Наталя мусила сама виховувати доньку. Замість великої сцени багато років пропрацювала музкерівником у дитсадку.

Якось по путівці поїхала до Моршина. Щодня до обіду приймала усілякі лікувальні процедури, а потім відпочивала у парку, де завжди збиралася компанія любителів поспівати. Але не було кому грати. Пані Наталя згодилася, ось тільки баяна не мала. Знайшли. Потім усі роз’їхалися додому, а жінка залишилася на курорті виступати. Люди її так полюбили, що назвали народною артисткою Моршина, а ще Трускавця, Миргорода… Пані Наталя здебільшого виступала саме на курортах. Каже, публіка там дуже різноманітна, тому й репертуар виходив цікавезний.

Одного разу, коли Фролова виконувала «Ніч яка місячна», підійшов Віктор Павлік і дав їй двадцять гривень. Наталя Валевська, послухавши «Два кольори», просто засипала баяністку компліментами. А якогось канадця так вразила пісня про рушник, що він аж заплакав і дав тисячу гривень.

А потім почався карантин, люди перестали їздити на курорти, тому Фролова здебільшого грає лише у Франківську. Заробітки тут значно менші, але для здоров’я краще, бо поки доїде до Моршина, так натовчеться по поїздах, що почувається зовсім зле.

«На курорті граю лише годину на день – коли люди приходять до бювету пити воду, – розповідає артистка. – І за ту годину можна більше заробити, ніж у Франківську за цілий день. На курорті люди часто платять доларами або євро. Але довго грати я вже не можу – сили нема, втомлююсь, мала аж чотири операції на ногах». 

Пані Наталя каже, що франківці – люди щирі. Цього місяця, 9 травня, коли грала на Стометрівці, якась жінка довго слухала-слухала, тоді розплакалася і дала двісті гривень. Казала, що дуже сумує за сином.

Бандерівець

63-річний баяніст Євген Цимбала грає і співає зазвичай біля скверу Міцкевича. Завжди у вишиванці і класичному костюмі, постійно усміхнений, а в чохлі від інструмента – зображення Степана Бандери. Часто його так і називають – Бандерівець. Принципово виконує лише українські пісні: народні, повстанські, стрілецькі, релігійні… «Мода на українські пісні – вічна, – каже музикант. – Аншлаг завжди збирає «Гуцулка Ксеня», «Два кольори» і пісні про маму». 

Пан Євген грає зранку і до обіду, каже, саме в цей час є найбільше його слухачів. «Мої люди ходять зранку: хтось до роботи, хтось до церкви, – усміхається баяніст. – Старші згадують молодість. Діти допитливо вдивляються. Молодь теж мене знає».

Чоловіка впізнають навіть, коли він без баяна. Наприклад, у поліклініці чи в банку: «О! Дивись! Наш музикант прийшов. Той, що на Міцкевича грає».

Пан Євген все життя так чи інакше пов’язаний з музикою. Якось пробував попрацювати в охороні, але довго не витримав – забракло особистої свободи. Окрім вуличних виступів, також грає на різних забавах, але тільки не на весіллях. Каже, там люди хочуть хліба і видовищ, там немає душевної творчості, а для пана Євгена це дуже важливо.

Багато однокурсників-музикантів не розуміють, нащо він виходить виступати на вулицю, вважають, що то соромно. «Якісь диваки… – сміється чоловік. – Чого тут соромитися? Навколо повно людей, є сцена, ти – артист, що хочеш, те і співаєш… Люди платять за твою працю, аплодують, хвалять… Чим погано?»

Казусів теж вистачає. Особливо з грошима. Буває, кладуть фальшиву купюру і при цьому відраховують собі решту з грошей музиканта, а якось нахабно витягнули десятку і пішли собі. «Я сміюся з того, – каже пан Євген. – Бог усе бачить. Що має бути моє – буде».

Бандурист

24-річний співак-бандурист Олексій «Білий» ось-ось поїде виступати на вулицях Європи. Каже, так робить багато вуличних музикантів. Спершу пробують себе у Польщі, потім їдуть до Чехії, Німеччини, Угорщини… Наші популярні за кордоном. Як пояснює Олексій, українські музиканти мають кращу освіту, бо вона тут і дешевша, і якісніша.

Однак у більшості європейських країн робота вуличного музиканта є офіційною, тому треба купувати спеціальний дозвіл. Але зазвичай музиканти просто стають і грають, а якщо підходить поліція, аж тоді йдуть по дозвіл. Іноді він коштує лише кілька євро, а іноді його майже нереально отримати, оскільки видається у певний день і тільки раз на місяць.

Добре заробити можна далеко не в кожній країні. Наприклад, німці надто ощадні. Та найбільш касова пісня у будь-якій країні Європи – «Алілуя». Хоча там люблять слухати і українські: чудово заходять «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Ой, чий то кінь стоїть», «Рідна мати моя».

«Енергетика українських пісень дуже потужна, – зазначає музикант. – За кордоном вони моментально збирають купу люду». І всюди точно захоплено реагують на бандуру – більшість іноземців і гадки не мають, що то за такий чудернацький інструмент.

Олексій каже, що вулична музика дуже вільна, вона дає право на помилку і на імпровізацію. Бандурист вважає, що франківці сприймають вуличну музику краще, ніж, скажімо, львів’яни. У нас люди більш толерантні та інтелігентні. «Якось, коли я грав у Львові, підійшли п’яні чоловіки і вчепилися, аби я заграв на бандурі «Мурку», – розповідає музикант. – Розлючені відмовою, побили мій інструмент. Поліція склала протокол, і зрештою вони таки відшкодували мені збитки».

Лірик

«Певно, нема більш чесної і відвертої аудиторії, як на вулиці, – усміхається 27-річний музикант Владислав Чернов. – Якщо ти виступаєш погано, тобі про це точно скажуть».

Хлопець співає і грає на гітарі, створює музику в стилі інді, уже записав чотири пісні, називає себе виконавцем-ліриком. Власні пісні виконує на вулиці лише тоді, коли відчуває зв’язок із публікою. А таке буває часто.

Владислав давно має своїх постійних слухачів. Каже, що франківців уже не здивуєш вуличними перформансами – люди звикли до музикантів у центрі міста. Торік улітку бувало, що навіть не мав де стати – мусив чекати, поки дограють. Хоча тепер так щастить не всім містам. Хлопець розповідає, що у Львові вуличних музикантів часто ганяють муніципали, кажуть, через карантин.

Музикант ніколи не планує свій репертуар, лише імпровізує. Говорить, йому варто лиш глянути на людину і він одразу знає, що для неї краще заграти.

Якось у Варшаві просто під час виступу до Влада підійшов автор пісні, яку хлопець виконував. Підспівував навіть. А тоді подарував запрошення на свій концерт.

Про гроші Влад теж не любить говорити. Розповідає лише, що в Європі люди більш ощадні – можуть віддати максимум два євро. Там не розкидаються грошима – яка би багата країна не була. А ось в Україні люди більш щедрі. Якщо пісня зачепила їх за живе, то можуть добряче винагородити вуличного музиканта. «І це не завжди залежить від того, наскільки класно ти співаєш, – усміхається Влад. – Головне опинитися в тому місці і в той час». 

Наталя МОСТОВА