Володимир Лукань – випускник Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв), доцент кафедри образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації ім. М. Фіґоля Навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника, лауреат обласної премії ім. Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Володимира Романюка.

У його доробку понад 50 мистецтвознавчих наукових праць, 2006 року був визнаний найкращим науковцем Прикарпаття. Брав участь у багатьох всеукраїнських та міжнародних виставках. Роботи Володимира Луканя зберігаються у галереях та приватних збірках України, США, Канади, Німеччини, Англії, Польщі, Росії.

Відгук у серцях вірян

Сфера зацікавлень митця різнопланова: від живопису та графіки до дизайну інтер’єру та декоративно-прикладного мистецтва. Але у цьому творчому різноманітті особливе місце займає такий вид народного мистецтва, як іконопис на склі. Він був дуже поширений на початку ХІХ століття, коли створені народними художниками ікони висіли у придорожніх каплицях та прикрашали багато селянських осель. Далекі від дотримання церковних канонів, декоративні та яскраві, вони не тільки відображали народні уявлення про навколишній світ, а й вносили живе тепло у непросте життя селян. З цими іконами долалися земні випробування й раділося життю в його найкращі миті.

Власне ця декоративність і теплота й привабили Володимира Луканя у його прагненні відродити народне мистецтво, нагадати сучасникам про забуті відчуття.

«Ікона на склі – як вікно у той світ, коли святі на нас дивляться з іншого боку, – порівнює митець. – Тож такі ікони мали традиційні сюжети, серед яких обов’язковими мали бути образи Богородиці та Святого Миколая.

Чудовою можна назвати його ідею створення ікон малого розміру, з яких складаються компактні «домашні» іконостаси. Ідея знайшла відгук у серцях вірян, такі іконостаси є у медичних навчальних закладах Прикарпаття, у військових частинах, вони прикрашають не одну капличку на території області. Попри початкову заданість сюжетів, ікони Володимира Луканя вирізняє своєрідна манера виконання, особлива доброзичливість, лагідне сяйво, яке йде від ликів святих та мучеників.

Прагнення відновити забуті сторінки українського мистецтва не обмежилося іконами на склі – митець вирішив повернути забуті, а то й не відомі широкому загалу мистецькі постаті, які жили й творили в Галичині – живописців, графіків, скульпторів. Серед них – Богдан Готь, Еразм Рудольф Фабіянський, Ґеза Розмус, Модест Сосенко, Яків Струхманчук, Петро Холодний, Микола Бутович та інші. Саме їм присвячена монографія «Вибрані статті про мистецтво. Явища. Постаті. Імена», що вийшла 2006 року. Про багатьох є досить скупі відомості, але ця праця не тільки демонструє, якою щедрою була мистецька палітра нашого краю з часів Давнього Галича, а й закладає надійний фундамент для майбутніх досліджень молодих науковців. Переконливим доказом того, що забуті імена позбуваються свого забуття, є й нещодавно відкрита в обласному Краєзнавчому музеї виставка, присвячена Модестові Сосенку.

Надійним компасом у світі прекрасного є книжка митця «Історія українського мистецтва: Курс лекцій», що вийшла 2012 року в тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Ця ґрунтовна праця, в основу якої покладені академічні лекції, прочитані в стінах Прикарпатського університету, яскраво описує найважливіші етапи розвитку українського мистецтва з давніх часів до початку ХХ століття у контексті європейської та світової літератури.

Жарти експромтом

Творча натура Володимира Луканя знаходила своє креативне застосування і поза межами лекційних та академічних студій. Варто згадати створене на початку двохтисячних років мистецьке угруповання «Нас Сім», до якого входили Володимир Лукань, Володимир Сандюк, Богдан Гладкий, Микола Павлюк, Олег Чуйко, Богдан Бринський та Богдан Бойчук. Це об’єднання не тільки організовувало цікаві проєкти й виставки у Києві та багатьох обласних центрах – зокрема в Чернівцях, Луцьку, Тернополі, Хмельницькому, а й було осередком творчої свободи, місцем цікавого неформального спілкування і професійного зростання. Митцям вдавалося, зберігаючи індивідуальну манеру, знаходити спільні творчі теми та віяння і репрезентувати мистецьку школу Прикарпаття. Ті часи запам’яталися не тільки віхами мистецького вдосконалення, а й чудовими історіями-бувальщинами.

Наприклад, коли вони поверталися з виставки із Луцька і їх зупинила ДАІ, то з’ясувалося, що Володимир Сандюк, який був за водія, забув водійські права в Івано-Франківську. Ситуація невідомо чим би закінчилася, якби не своєрідна зовнішність Володимира Луканя і його чудове вміння нею користуватися у разі потреби. Тож на вимогу патрульного пред’явити водійські права Лукань поважним священничим голосом повідав, що вони повертаються з Луцька, де презентували ікони на склі, витяг каталог своїх робіт на сакральну тематику і подарував патрульним. А ті, підсвічуючи собі ліхтариком, уважно його розглядали та прицмокували, а прощаючись, «віддали честь» фразою: «Щасливої дороги, отче!»

Прекрасне почуття гумору Володимира Луканя всім добре відоме, його крилаті фрази й влучні афоризми вже давно живуть своїм життям, але художник має і письменницький дар – світ побачили декілька його книжечок: «Куцики», «Жартівничок», «Цитатник».

Мистецтво проти комерції

Як викладач, який близько 35 років викладає у виші, Володимир Лукань може порівнювати студентів колишніх і теперішніх. Теперішніх називає «діджиталізованими», бо вони за будь-якої потреби звертаються за допомогою не до власного розуму, а до ґаджета, але наголошує, що за ці всі роки «відносний відсоток талановитих студентів залишається незмінним, і це, очевидно, добрий знак».

Маючи перед собою такий великий досвід спілкування зі студентами, Володимир Лукань прекрасно знає, яке важливе місце у творчому становленні займає дитинство, і вважає, що в області недостатньо дбають про майбутні покоління. Так, на його переконання, на Прикарпатті бракує спеціалізованої мистецької школи, де могли б вчитися обдаровані діти з усієї області, а місту не вистачає дитячої картинної галереї. Та й міська художня школа могла б мати краще приміщення, наприклад, в Мукачево дитяча художня школа розташована у палаці, в історичній споруді, одній з найкращих на Закарпатті. І саме це є одним із визначальних чинників широкої відомості такого явища, як «закарпатська школа живопису».

Про те, що Івано-Франківську потрібні й відповідні експозиційні площі, вже говорено-переговорено, але ситуація не змінилася. Ідеальним місцем, на думку митця, міг стати Пасаж Ґартенбергів, але «коли поклали синювате скло, то стало зрозуміло, що цього вже не буде. В Івано-Франківську зробили вибір між мистецтвом та комерцією на користь комерції…»

Також, вважає Лукань, прекрасною картинною галерею в обласному центрі могло б стати приміщення теперішнього Інституту гірського лісівництва. Мовляв, верхнє світло, анфіладна система розміщення кімнат, зручні допоміжні приміщення – те, що потрібно для галереї, для експозиції картин, які десятиліттями зберігаються в запасниках Музею мистецтв Прикарпаття. «Та, на жаль, нема у нас свого Бориса Возницького», –  зітхає митець.

Життя надихає

Остання виставка художника «ГРА Ф і Ка», яка нещодавно експонувалася у Підземному переході «Ваґабундо», представляла понад сотню графічних робіт формату А3 – своєрідні сторінки графічного щоденника Володимира Луканя. Вони були створені спонтанно, без попередніх ескізів – зрештою, так, як ми зазвичай проживаємо життя – на звороті афіш, яких колись надрукували забагато.

Виставка була присвячена 60-літньому ювілею, мала благодійний характер і перевершила всі сподівання: вилучені кошти були направлені в реанімаційне відділення центральної міської клінічної лікарні на вул. Гетьмана Мазепи, що в Івано-Франківську, для придбання необхідного медичного обладнання. Так митець подякував медикам за їхні професійні дії для його порятунку під час важкої хвороби…

Життя триває і надихає своєю мінливістю. У планах митця – ретроспективна персональна виставка в Музеї мистецтв Прикарпаття, нові наукові розвідки, нові роботи і нові жарти.

Марія МИКИЦЕЙ