Ярослава Ткачук – генеральний директор Національного музею Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського у Коломиї. Її життєвий шлях ще з дитинства визначили непримітні для ока знаки долі. Тому вона переконалася, що ангел бере людину за руку і веде її за покликанням.

Хотіла бути журналісткою

Народилася пані Ярослава в с. Березово на Закарпатті серед прекрасної природи, яка надихнула на написання перших віршів. Батьки були вчителями, а родина відчула на собі всі жахи і приниження тих непростих часів – арешти, конфіскації, переслідування, концтабори, тому в сім’ї багато про що не говорили, оберігаючи дітей від травматичного досвіду минулого. Вдома дотримувалися всіх народних звичаїв та обрядів, завжди була коляда та молитва, щоправда, за зачиненими дверима та заштореними вікнами.

Водночас ще в кожній хаті були скрині з вишивками, в селі ще гуляли колоритні весілля в народному вбранні з чудовими музиками. А у школі були прекрасні вчителі, які прищеплювали дітям любов до рідного краю та його історії. Зокрема вчитель географії Йосип Васильович Тегза-Балабан організував краєзнавчий гурток, і юні гуртківці досліджували особливості рідного села, вивчали флору і фауну, мали екскурсії по всьому Закарпаттю, брали участь у конкурсах всіх рівнів – від шкільних до всесоюзних. Навіть пошили собі форму: як потім з’ясувалося, вона дуже нагадувала пластунську.

В Ярослави це насичене життя доповнювала мрія. Вона хотіла бути журналісткою, замітки талановитої школярки друкувала районна хустська газета «Ленінська правда». Дізнавшись, що Ярослава пише ще й вірші, Йосип Васильович буквально за руку привів її в літературну студію при районці, яку вів її головний редактор Іван Іванович Губаль. Ярослава в студії займалася п’ять років.

«У нас були надзвичайно цікаві зустрічі з письменниками й художниками, ми брали участь у різноманітних літературних конкурсах, відвідували обласний мистецький табір», – згадує пані Ярослава.

40 років у музеї

Ярослава Юріївна згадує, що, коли поверталася з літстудії додому, на автостанції в Хусті саме оголошували рейс «Мукачево-Коломия», і це завжди її хвилювало. Бо якщо Мукачево вона знала, то далека Коломия залишалася загадкою, і дівчинка все допитувалася в тата: а яка та Коломия і що в ній є? А тато, котрий під час навчання в Одеському інституті іноземних мов часто їздив через Коломию, відповідав, що Коломия – історичне та культурне місто і в ньому є чудовий музей… Чи міг він собі тоді уявити, що його устами говорить сама доля?

Після закінчення школи із золотою медаллю в Ярослави не було жодних питань, де вчитися – тільки на журналістиці. Як переможниця багатьох олімпіад, вона мала запрошення на навчання до Ужгородського університету, але там не було факультету журналістики, тож дорога пролягла до Львова.

Під час навчання в університеті проживала в батькового товариша – Степана Щурата, відомого вченого-літературознавця. Він зазнав переслідувань під час кампанії погрому наукових установ України й у вересні 1972 року був змушений звільнитися з роботи. Але його помешкання завжди залишалося відкритим для друзів, тож юна студентка мала можливість знайомитися з яскравими особистостями та видатними постатями Львова.

З майбутнім чоловіком Богданом Ярослава вчилася в одній групі. Він був родом з Ковалівки – села на Коломийщині. Його мама була зв’язковою в УПА, батько – учасник Другої світової війни, мав поранення і контузію, тож Ярослава у цій родині теж відчула всю силу і трагедію любові до рідної землі.

Після закінчення університету молоде подружжя працювало в Ужгороді. Точніше, працював на Закарпатській телерадіокомпанії чоловік, а дружина доглядала маленьку донечку. Прижитися в Ужгороді, в поліетнічному середовищі, де швидко й легко переходили з однієї мови на іншу, чоловікові було складно, він був прив’язаний до Галичини.

У 1981 році сім’я переїхала до Коломиї. Хоч на той час пані Ярослава вже склала кандидатський мінімум, але прийняла вибір чоловіка і жодного разу не пошкодувала про переїзд. Спочатку було важко: знайти роботу за фахом, зокрема в редакції районної газети «Червоний прапор», не вдалося, бо вони не були комуністами, а на той час це був визначальний критерій фаховості…

У жовтні 1981 року Ярослава Ткачук розпочала роботу в Музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського на посаді молодшого наукового працівника. Відтоді минуло 40 років прекрасної сподвижницької праці в унікальній скарбниці духовності, і за цей час пройдено всі щаблі професійного росту від молодшого наукового працівника до генерального директора.

Ще в часи студентства, проживаючи в родині Щуратів, Ярослава була знайома з тодішнім директором Львівського музею етнографії та художнього промислу і часто відвідувала його.

«Це не був перший музей у моєму житті, бо ще у школі разом з Йосипом Васильовичем, про якого я вже згадувала, ми також створили перший шкільний етнографічний музей, – розповідає вона. – Там зібрали багато історичного та етнографічного матеріалу про село і район, там я була першим екскурсоводом».

Наступний музей був у Хусті. Ярослава рік пропрацювала у реорганізованому Хустському відділі Закарпатського обласного краєзнавчого музею.

Візитівка Прикарпаття

Молода працівниця стала частиною колективу справжніх професіоналів, представників старої школи галицького духу, ентузіастів і патріотів своєї справи. Вони щиро пропагували українську національну культуру і були закоханими у свій край і в свою роботу. На той час директором музею була Ольга Андріївна Кратюк. За неї розпочалась і тривала активна науково-дослідницька та експедиційна робота.

Ярослава наголошує на особливості роботи музейників, коли професіоналом своєї справи ти можеш стати тільки в одному музеї – якому присвятиш все своє життя. Коли досконало вивчиш конкретні колекції музею і звичаї регіону, які його презентують, коли знатимеш всіх, чий досвід та вміння лягли в основу наукових методик та систематизації матеріалу.

За час її керівництва музей одним із перших у незалежній Україні розпочав власну видавничу діяльність, вийшов на міжнародний рівень, увійшов до складу Міжнародної ради музеїв ICOM, здобув партнерів серед низки закордонних музеїв та організацій, з якими веде активну науково-освітню та виставкову діяльність – Франція, Німеччина, Польща, Словаччина, Австрія, став відомим та найбільш відвідуваним музейним закладом не лише Західної України та України в цілому, а й світу. Його щороку відвідують до 200 тисяч людей з понад 50 країн світу, а колекції нараховують понад 50 000 одиниць і представляють всі види традиційного народного мистецтва гуцулів та покутян, починаючи з ХVІІ століття до сьогоднішнього часу.

У 2009 році Указом Президента України Віктора Ющенка Коломийському музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського було надано статус національного. У 2000 році саме Ярослава Ткачук зініціювала будівництво нового приміщення для Музею писанкового розпису, який є філією Національного музею, і тепер ця споруда є одним із найвідоміших музеїв України, яскравою візитівкою Прикарпаття та об’єктом, що потрапив у перелік семи чудес України.

Марія МИКИЦЕЙ