Міський цвинтар хоч і «молодий», але все одно має свою унікальну історію. Треба витратити майже день, аби все побачити.

На цвинтарі порядок

Міський цвинтар не має якоїсь цікавої давньої історії, адже його відкрили лише влітку 1974-го. Наймолодший з усіх франківських кладовищ і наразі єдиний, що працює. На решті цвинтарів ховають тільки в особливих випадках, наприклад, якщо там спочиває вся родина, але потрібно погоджувати у мерії.

Міський цвинтар займає 50 гектарів. Колись тут було поле. Кладовище будуть розширювати, уже викуповують людські паї – місця дуже бракує. Найбільше захоронень було торік – 1507, тоді як середній річний показник – 1100. І це не через коронавірус. Найчастіші причини смертей ті ж, що й постійно: хвороби серця і рак.

Здебільшого на міському кладовищі поховані іванофранківці. Є могила афроамериканця. Кілька років тому в місті помер студент-іноземець. Спочатку друзі могилу навідували, а тепер ніхто не приходить.

«Досить часто ховають місцевих, які померли на чужині, переважно це заробітчани. От навіть сьогодні привезли урну з Росії», – розповідає директор міського цвинтаря Богдан Салітра.  

Чоловік працює тут майже десять років. За іронією долі пан Богдан ще з юності уникав похоронів і цвинтарів – було якось не по собі. Але життя має особливе почуття гумору. «Звикав десь два роки, – усміхається директор. – Звик».

Щоранку робочий день він починає з огляду всього кладовища. Об’їжджає його автівкою за годину-півтори. Понад 150 секторів, 53 тисячі захоронень. Якщо пішки, то треба майже день, аби обійти.

На цвинтарі порядок: траву косять, асфальтовані стежки замітають, повсюди баки з водою, є туалети. Найбільше людей сходяться на Святвечір, Великдень, Провідну неділю і Зелені свята. За день можуть проїхати понад тисячу машин. Іноді приходять навіть посеред ночі, в цей час в’їзні ворота зачинені, але можна зайти через хвіртку.

«Бачу смерть щодня»

Найдавніші, перші могили якраз біля центрального входу, вздовж Почесної алеї. Майже всі вони мають прості бетонні надгробки з уже трохи затертими світлинами. Багато занедбаних, порослих бур’янами. Техпрацівники кладовища мають право косити лише навколо захоронення, а сама могила є приватною власністю – туди зась.

До речі, мода на могильні пам’ятники теж існує. Колись дуже популярними були бюсти, тепер такого не роблять.

На Почесній алеї спочивають здебільшого відомі франківські медики, науковці, артисти і політики. Богдан Салітра майже про кожного може розповісти.

«Ось тут є ціла ділянка з величезними бюстами, – показує директор. – Тут похований відомий радянський генерал… Посередині бюст знаного в цілому Радянському Союзі академіка, біохіміка Георгія Бабенка, довгий час був ректором нашого медичного інституту. А той пам’ятник, що на весь зріст, зроблений на могилі Юрія Гагена – це ректор тодішнього Інституту нафти і гази, наймолодший ректор в СРСР. Розбився молодим, коли катався на лижах у Карпатах».

На Почесній алеї дуже багато красивих і оригінальних надгробків. Тут ховають лише за погодженням мера.

Поруч цілий сектор із родинними гробницями. Їх тут десятки. Всі різні й чимось особливі. Найдавніші – з 1974 року. В око впадають два склепи, які звели недавно: помпезні, розкішні. Ще порожні. Хоча тепер гробниці облаштовують значно рідше, певно, тому, що це в рази дорожче, ніж звичайна могила.

Особливість гробниць у тому, що останки зберігаються всередині споруди, а не під нею, як у випадку надгробка. Коли в родині хтось помирає і відкривають склеп, аби помістити туди тіло, то це видовище не для кожного – дуже моторошне, бо ж давніші труни зазвичай прогнивають. Тому для цієї справи викликають спеціальні бригади, які мають захисне екіпірування. Хоча такої моторошної картини не мало би бути, адже після захоронення в склепі необхідно одразу засипати труну піском, однак більшість власників гробниць цього не роблять, бо дорого – треба одну-дві машини піску.

Трохи далі – Алея слави. Тут повно недавніх захоронень: спортсмен Роман Вірастюк, народні артисти Сергій Романюк і Христина Фіцалович, ексголова виконкому Богдан Яковишин, заслужений художник України Іван Лобода… Потім величезний клапоть із могилами вояків УПА і бійців АТО.

«Коли в 2014-му ховали перших військових, тут були цілі процесії, купа люду, священників, начальства, – згадує директор. – Цей цвинтар такого ще не бачив».

На кладовищі є цілий ряд, де ховають малих діточок. Більшість надгробків тут у формі серця чи ангела, коло багатьох могил поскладані іграшки. Увагу привертає подвійна могила: братик і сестричка, поховані з різницею в кілька років.

Повно ділянок уже заброньовані. На декотрих вже є навіть пам’ятник, але без фото і тільки з датою народження, кілька таких обмотані поліетиленовою плівкою – аби ніхто не читав, що там.

«Так справді часто роблять, бо це дешевше, – пояснює Богдан Салітра. – Наприклад, похований чоловік, а дружина бронює місце поруч і одразу замовляє подвійний пам’ятник – для нього і для себе. Люди керуються суто практичними міркуваннями: економія грошей і місця».

Бронювати місце біля якоїсь могили можуть лише близькі родичі покійного. Коштує це 2021 гривню.

У новій частині цвинтаря є сектор, де ховають безрідних людей та безхатьків. На тих могилах лише хрести, іноді навіть немає таблички з іменем покійника, лише номер – так роблять, якщо не знаходять його документів.

Окремо виділений сектор для померлих внаслідок коронавірусу. Наразі там 290 захоронень.  

«За роки роботи у мене дуже змінилося ставлення до смерті, я ж бачу її щодня, – говорить Богдан Салітра. – А це вчить цінувати життя. Вчить жити кожним моментом – бути тут і зараз».

Наталя МОСТОВА