Їм цікаво балакати не про фіранки, а про мистецтво і саморозвиток. У Франківську є клуб, де зустрічаються творчі й активні пенсіонери. До них у гості прийшов «Галицький кореспондент».

Всі на пенсії

Хтось пише вірші чи вирощує квіти, складає музику або фотографує, смачно куховарить або малює, вигадує гуморески чи знається на фітотерапії… Франківська письменниця, художниця Ірина Тарновецька-Мороз ще десять років тому започаткувала спільноту творчих людей і проводила зустрічі в бібліотеках міста. Їм було цікаво говорити не про фіранки, а про мистецтво і саморозвиток.

Саме ці люди потім і стали основою клубу «Люди золотого віку», який існує вже четвертий рік. Учасників майже пів сотні, але постійних – біля трьох десятків. Всі вже на пенсії. Найстаршому майже 90.

Здебільшого збираються в приміщенні бібліотеки на вулиці Пилипа Орлика, але не просто, аби попити чаю з печивом, а проводять тут різні презентації, майстер-класи, музичні і поетичні події. Хоча часто зустрічі проходять і десь у місті: в театрі, на виставках, у парку, коло річки… Іноді учасники клубу навіть ходять у гості одне до одного чи виїжджають за місто, наприклад, у Дем’янів Лаз.

А торік на День Незалежності вони долучилися ще й до організації свята в місті: жінки наплели різнокольорових шарфів, в які одягнули дерева на площі Міцкевича. В’язане графіті, або ж ярнбомбінг – так називається це сучасне мистецтво, яке заполонило міста світу. Потім мер навіть вручив кожному подячні грамоти і подарунки.

Під час карантину був період затишшя, спілкування обмежили онлайн-форматом.   

Не треба квапитися

Цього разу вирішили йти в гори на пікнік. Недалеко. На Вовчинецькі пагорби. Зібралися найактивніші. Кожен наготував торбинку зі смаколиками – все домашнє. Для Лідії Ващук тепер це улюблена справа. Жінка все життя працювала на керівній посаді, а коли вийшла на пенсію, поринула в кулінарію. У клубі вже всі знають її фірмові фаршировані кабачки – смакота.

«Взагалі на пенсії життя змінюється, – каже пані Ліда. – У багатьох розкриваються якісь нові таланти, про які вони навіть не здогадувалися. У нашому клубі повно таких історій. Люди раптом починають писати вірші, ба навіть цілі книги, малюють, співають… Думаю, вони завжди все те вміли, просто в молодості ніколи часу не стає, постійно якась гонитва. Тому і називають пенсійний вік золотим: є купа часу, аби робити те, що до душі, те, що не встиг замолоду. Діти вже повиростали, на роботу не треба квапитися – краса. Ти сам собі належиш. Весь життєвий багаж можеш реалізувати».

Її подруга Орися Капечук, колишня військова, так само недавно знайшла нове хобі – фотошоп. Повністю опанувала програму. Тепер творить чудеса зі світлинами і дарує їх своїм друзям. А ще шиє красиві сукні і створює прикраси. У клубі якось навіть організували виставку її витворів.

До речі, пані Орися та пані Ліда почали дружити саме в клубі. Тепер вони нерозлийвода, недавно разом їздили відпочивати в санаторій, ходили по 15 км щодня. А якось у клубі була навіть історія кохання, та пара досі разом.

Все йде, як має йти

Поки всі познаходилися на Вовчинецьких пагорбах, кожен встиг зробити море панорамних світлин на оглядовому майданчику. Атмосфера тепла: обійми, жарти, усмішки. Називають одне одного «золотими».

«Не маю комплексів щодо свого віку, завжди кажу, скільки мені років. Чого тут встидатися? – говорить Лідія Ващук. – Старість – це взагалі про стан душі. Можна і в 20 років постаріти».

Зінаїда Харун додає, що трохи образливо, коли чує звертання на кшталт «бабцю» чи «жіночко». Значно краще звучить «пані» – з повагою. 

«Мені і «пані» не дуже підходить, – сміється Ганна Мартинів. – Аж надто поважно, а я ще хочу похуліганити, потанцювати, піти високо в гори. Піднятися там на якусь вершину. Піднятися над буднями і глянути, який світ прекрасний. Потім натхнення вистачає на місяць».

«Коли мені бодай слово кажуть про похилий вік, то я себе геть зле починаю почувати, – говорить один із учасників клубу. – Хіба я десь похилився?»

64-річний Іван Кухар веде всіх до місцини для пікніку. Якщо будуть охочі, обіцяє потім показати, де у Вовчинецьких горах росте багато суниць і часнику. Він у горах ніколи не загубиться – досі займається альпінізмом. А ще вміє готувати лікувальні настоянки на травах і гарно грає на гітарі. 

Звісно, пікнік не обмежився лише частуванням смаколиками. Учасники клубу не можуть без творчості: кожен читав свої вірші, а пані Зінаїда ще й заспівала пісню про клуб, яку сама ж і написала. 

Ще й відбулася неофіційна презентація книги. Авторка Світлана Пілецька зачитала уривки своєї гумористичної поеми для дорослих «Камасутра для їжачка». «Як називати – то вже називати», – сміється вона. 

Жінка дуже весела, вперто не хоче декламувати ліричні вірші, натомість весь час сипле жартами: «Колись я себе так рекламувала: недосонети і недовірші – може, і так, але всі від душі». Каже, якби не жартувала, то, певно, не дожила би до свого віку.

У пані Світлани нелегке життя. Багато років доглядала за важкохворою мамою, аж до її смерті. Тепер лишилася сама. Ніяк не вдається влаштуватися бодай на якусь роботу, а до пенсії залишилося ще трохи. Рятує лише творчість і гумор. А книгу видала завдяки виграному парі. Під час якогось офіційного культурного заходу письменниця посперечалася з чиновником. Той сказав, якщо йому сподобається поема, він видасть кількадесят примірників за свій кошт. Сподобалося. Видав.

А ось Ганна Мартинів – одна з небагатьох у клубі, хто вірші ще не пише, зате називає себе прекрасним слухачем: хоче чути і чує кожного, а це теж талант. «Скільки людині взагалі треба? – міркує вона. – Як на мене, внутрішня свобода і товариство, де розуміють. Я це маю. Тому щаслива».

«Про щастя можна говорити вічно, – усміхаючись, додає музикант Петро Харук. – Так, ми можемо обурюватися сучасною молоддю, але згадаймо – коли ми були молоді, тогочасне старше покоління теж мало купу претензій до нас. Тому, мабуть, це звичайний процес еволюції. Все йде, як має йти».

Наталя МОСТОВА