На Прикарпатті, у селі Ясень, що відоме як батьківщина українського поета, філолога та етнографа Івана Вагилевича, живе дівчина, привітна й особлива – Надія Годованець. Сильна духом, щаслива, енергійна і життєрадісна, але, на жаль, із вродженою спадковою хворобою, через яку прикута до інвалідного візка.

Спорт, реабілітація та соціалізація

Молода ясенчанка, попри всі труднощі і проблеми зі здоров’ям, веде активний спосіб життя, є представницею громадської організації “CЛІД” на Рожнятівщині. Вона гуртує навколо себе людей з інвалідністю, заохочує їх брати участь у масових заходах та змаганнях.

Люди про неї кажуть, що це Надія, яка дає надію іншим. Саме вона запровадила і проводить тренування  з гри бочча для людей з інвалідністю. Ці тренування відбуваються регулярно, й у них беруть участь всі охочі візочники. Їхня команда “Бойки” неодноразово брала участь в обласних змаганнях.

“Щаслива, бо живу, – каже Надія Годованець. – Хочу розвивати цей паралімпійський вид спорту, яким можуть займатися люди з будь-яким ураженням опорно-рухового апарату. Багато людей не знають, що таке бочча. Так от, це гра з набором м’ячів – шести синього, шести червоного і одного білого або жовтого кольору. Суть гри полягає в тому, що гравці намагаються максимально наблизити м’ячі свого кольору до білого м’яча, який називають Джеком».

Дівчина підкреслює, що бочча – це не тільки спортивна гра, а й реабілітація та соціалізація для людей з інвалідністю. А ще це можливість для нових знайомств, участь у різних змаганнях і, як результат, віра в себе та мотивація до розвитку і перемог. А саме цього дуже не вистачає людям з інвалідністю.

Успішні і незалежні

Надія добре пам’ятає той день, коли вперше сіла в інвалідний візок: “Мені тоді виповнилося 14 років. Я переборола себе, бо розуміла, що мушу застосовувати засіб, який дає змогу пересуватися. Відчувала тоді, що маю допомогти батькам і робити елементарні речі сама”.

Це був виклик. Надія для початку вирішила схуднути, і це їй вдалося. Після цього її страхи і комплекси розвіялися. Надія відчувала гордість, бо могла вже робити елементарні речі сама для себе, без допомоги сторонніх.

Мама завжди говорила Надії, що вона має бути сильною, давала їй зрозуміти, що дівчина повинна навчитися виконувати деяку роботу сама. Її дитинство пройшло в колі здорових людей. Коли ясенчанка опинилася серед таких, як вона, то дуже здивувалася, що є успішні люди у візках. Була просто захоплена ними, бо розуміла, що вони такі, як вона, але успішні і незалежні, змогли створити власні сім’ї, займатися улюбленою справою і стати щасливими в житті. Всупереч усьому, з того часу Надія почала працювати над собою й залучати інших до команди.

Дівчина надихає

Надійка – віруюча людина. Каже, що молитва для неї – це повітря, духовна їжа. З самого дитинства батьки привчили її молитися. Так розпочинається її кожен ранок і завершується день. Вона вимовляє вервицю, акафісти до святих і часто сповідається.

Незважаючи на хворобу, Надія залишається життєрадісною та оптимістичною. Ось уже минуло вісім років, як вона самостійно водить автомобіль.

Минулого року волонтери із Львівщини допомогли дівчині здійснити її мрію – побувати на Говерлі. Ясенчанка зізналася, що похід був важким. Людей по дорозі було багато, дехто з них допомагав волонтерам нести Надію на вершину. Після 4-годинної ходьби візочницю оплесками зустрічали туристи та мандрівники.

День за днем Надія Годованець дає надію іншим, підбадьорює їх, підтримує командний дух і залучає щораз більше людей до гри бочча. Це людина, яка надихає інших. Візочниця переконана, що й інші люди з інвалідністю, які не знайшли себе і втратили надію на активне та цікаве життя, зможуть себе реалізувати, лише треба дуже цього захотіти.

Мар’яна ЛОКАТИР