Кажуть, що Мальтійські острови є найкращим путівником по цілій європейській історії. На цих невеличких за розмірами клаптиках суходолу посеред Середземного моря залишили свій відбиток найважливіші події з найдавніших часів.

Тут дотепер збереглися кам’яні святилища давніх європейців – мегалітичні споруди, давніші за єгипетські піраміди і Стоунгендж. Тут засновували свої колонії відчайдушні мореплавці-фінікійці, а в одній з прибережних печер, подейкують, зваблива німфа Каліпсо утримувала в полоні грецького героя Одіссея.
Ці острови ставали ареною Пунічних війн, вони були в руках карфагенян, а коли Карфаген було зруйновано, долучилися до Римської імперії. Саме на берег Мальти після кораблетрощі зійшов апостол Павло, і вже звідси християнство повело свій переможний наступ на давній Рим.
Ці острови перебували під владою візантійського імператора і норманського короля. Понад три століття Мальтою володів найзнаменитіший лицарський орден госпітальєрів, який відтоді називають Мальтійським. Цей найпівденніший форпост Європи витримував настирливі штурми турків-османів (кажуть, не без допомоги українських козаків), але його здобули звитяжні солдати Наполеона.
Ще сорок чотири роки тому Мальта була колонією Великої Британії, і головне місто острова Гозо дотепер носить ім’я англійської королеви Вікторії. Чотири роки тому Мальта стала найкрихітнішою країною Євросоюзу, і тоді на п’ятицентовій мальтійській монеті з’явилося зображення мегалітів, збудованих на цих островах нашими предками понад 5 тисяч років тому. Коло замкнулося…
Історія Мальти вважається однією з найбільших приваб цієї країни. Напевно, невипадково цьогорічна, уже чотирнадцята за рахунком, конференція Асоціації європейських археологів відбулася саме на цих островах. Учасником цього наукового зібрання був і український археолог, кандидат історичних наук іванофранківець Тарас Ткачук. 
«Разом з моїм польським колегою Анжеєм Пелісяком на конференції ми представляли дослідження на тему «Трипілля-Кукутень і оточуючий світ», в якому розглянуто деякі спільні та різні риси трипільської та суміжних з нею культур, – розповідав репортерові «ГК» Тарас Ткачук. – Плануємо продовжувати цю роботу, порівнюючи мегалітичний світ та світ  балканських та центрально-європейських землеробів, до яких, зокрема, належать  носії культури Трипілля-Кукутень. Хочеться дослідити взаємовпливи, які безумовно існували під час розвитку цих культур в просторі і часі. Скажімо, сплески будівництва мегалітичних споруд на тій таки Мальті часто збігаються з певною активністю у балканському світі. Але там ця активність інакше проявляється: землероби не будували кам’яних споруд, а споруджували земляні насипи. А трипільці бавилися тим, що по колу розставляли свої хати, що, в принципі, теж можна інтерпретувати як ту саму ідею, котра надихали будівників мегалітичних святилищ».

Збудовані давніми мешканцями Мальти понад 5 тисяч років тому споруди з велетенських каменів належать до найкраще збережених пам’яток європейської мегалітичної культури. Дотепер незрозуміло, в який спосіб, не володіючи високими технологіями (без металевих знарядь та не винайденого ще колеса), люди тієї епохи пересували ці кам’яні брили, найбільший з яких, вкладений в стіну святилища в Хаяр-квімі, важить понад 10 тонн. Ще більше вражає майстерність, з якою тогочасні будівничі прикрашали стіни цих давніх храмів рельєфними зображеннями тварин та спіралеподібними і криволінійними орнаментами, видовбуючи складні малюнки у податливому вапняку.
Споглядання цих величних споруд, які мають розміри від 3 до 8 метрів, наводить на думку про роботу допотопних гігантів. Недарма, мабуть, ще за довго до початку археологічних розкопок на Мальті існувала місцева легенда про велетку Сасуну, яка наносила сюди це каміння. Дехто припускає, що саме скульптурне зображення богині Сасуни (заввишки до 3 метрів, але зруйноване до пояса) було виявлене під час розкопок у святилищі Тарксієн. Цього кам’яного ідола також ще називають Товстою Панею, Мальтійською Венерою та просто богинею родючості.
“На думку таких дослідників, як Марія Гімбутус та Девід Трамп, обриси деяких мальтійських мегалітичних храмів невипадково нагадують пишні жіночі форми, – розповідав археолог Тарас Ткачук. – Є припущення, що тут відбувалися ритуали, пов’язані з культом родючості. В цьому контекстів столоподібні камені, виявлені у святилищах, дехто з дослідників інтерпретує як вівтарі. Однак, в мегалітичних спорудах багато загадкового і досі ніхто напевне не знає, для чого їх будували”.
Про проведення якихось культових церемоній у цих мегалітах свідчать знайдені в Тарксієні кістки тварин, яких приносили в жертву, видовбана в камені чаша для збору жертовної крові, крем’яний ніж, статуетки жінок з великими животами і широкими бедрами. Ритуали, очевидно, відбувалися в чітко визначені “священні” дні – рівнодення чи сонцестояння. Про це, принаймні, свідчить розташування орієнтованого на фази місяця храмового комплексу Хаяр-квім (буквально — “каміння молитви”). Окрім принесення кривавих жертв богині родючості, тут, ймовірно, відбувалася кремація померлих і якісь дійства, пов’язанні з поклонінням духам предків. На таку функцію наземних мальтійських храмів вказує виявлений в 1902 році некрополь Гіпогей (з грецької — “підземний храм”) – велетенський комплекс печер із нішами, в яких були поховані тисячі людей.
Ще однією унікальністю мальтійських мегалітів, яка відрізняє їх від, скажімо, знаменитого британського Стоунхгенджу, є те, що ці монументальні споруди мали приміщення, які закривалися дверима, деякі з них мали оштукатурені стіни і дерев’яне, мабуть, перекриття.  
“Мені особисто вдалося оглянути тільки шість із близько 40 мегалітичних споруд, які виявлені на Мальтійських островах, – розповідав пан Ткачук. – Під час перебування у цих місцях, у мене виникло враження, що давні будівники мегалітів, споруджуючи ці храми, робили імітацію печери, яку в свою чергу можна інтерпретувати як вхід у потойбічний світ. Хоча на узбережжі Мальти є достатньо природних печер, які можна було використовувати для проведення ритуалів”.
…Про один з таких гротів на острові Гозо мальтійці охоче розповідають як про знамениту печеру Каліпсо, в якій ця німфа утримувала в любовному полоні хитромудрого грецького героя Одіссея. Меморіальної дошки на честь героя давньогрецьких легенд, звичайно, тут причепити не додумалися, але вказівники для туристів підказують напрямок до пам’ятного місця.
“Це гарна байка для туристів, яким приємно побувати в оспіваних Гомером місцях, – говорив Тарас Ткачук. – Зрештою, Одіссей цілком міг плавати в цих краях, звідси не так вже й далеко до Егейського моря”.
Власне греки у давнину дали острову Мальта його теперішнє ім’я, нарікши його по-своєму Мелітою. Про перебування інших знаменитих мореплавців, фінікійців, теперішні мешканці Мальти не придумали таких красивих легенд, як про Одіссея, але колонії засновників Карфагена зафіксовані археологічно. Процвітання Мальти у часи Римської імерії відоме за спогадами Ціцерона і Лівія, які описували тодішню мальтійську столицю Мдіну як місто з прекрасними спорудами і високим рівнем життя.
Але важливішим для теперішніх мальтійців є інший факт з історії Мдіни. За переказами, вузькими вуличками стародавньої столиці в 61 році нашої ери ступав апостол Павло. Бухта, де розбився корабель, яким апостола везли на імператорський суд до Риму, названа тепер його іменем. Місцеві мешканці охоче показують туристам піщану косу, на яку викинуло потрощений корабель, і грот, в якому три місяці жив Павло і творив чудеса зцілення. Вважається, що християнська традиція на Мальті неперервно триває власне від часу тримісячного перебування на острові апостола Павла. Прикметно, що в теперішній мальтійській столиці Валетті збудовано так багато католицьких храмів, що практично кожної неділі тут відбувається якесь храмове свято. Зважаючи на те, що святкові врочистості ту люблять відзначати впродовж цілого тижня, можна сказати, що на Мальті  церковне свято триває цілий рік.
…Після багатьох років візантійського, арабського і норманського панування впродовж двох з половиною століть Мальтійський архіпелаг був власністю найзнаменитішого ордену хрестоносців – лицарів святого Іоанна  (“госпітальєрів”). Неприступні мури укріплень, збудованих лицарями, стримували натиск на Європу Османської імперії в 16 столітті. За переказами, у цьому протистоянні з турками лицарям-госпітальєрам допомагали навіть українські козаки.
Нагадуванням про ті славні часи  є знаменитий форт святого Ельма, розташований поруч з Валеттою. Спеціально для туристів на території цього середньовічного укріплення щомісяця відбуваються костюмовані вистави за участю десятків важкоозброєних вершників та піших лицарів, які проводять муштру на плацу. Спогади про часи Мальтійського ордену навіюють також збережені дотепер давні “обержі” – будівлі лицарських “казарм”  та в’язниця для кавалерів ордену на острові Гозо. Усі будівлі, в яких перебували лицарі Мальтійського ордену, були прикрашені відповідними гербами. Однак, після окупації острова військами Наполеона, великий завойовник наказав знищити ці аристократичні символи. Так само за велінням Бонапарта було закрито бордель в портовому містечку Марсашлоку, який до тепер стоїть закинутий і порожній. Кажуть, що відтоді для яких би благородних потреб не купували цей будинок, з його новими власниками завжди траплялися якісь нещастя. А ночами в кам’яниці бродять привиди розпусних жінок у білих сукенках. Хоча ця історія також більше нагадує байку для туристів.
…Життя на перехресті афроазійського та європейського світів і та багата історична спадщина, залишена народами різних культур, наклали на теперішню Мальту свій унікальний відбиток. Місцева мова має очевидне семітське коріння, але включає в себе дивну суміш грецьких, англійських, італійських слів, а для письма тут використовують латинку. У зовнішності мальтійців відчуваються очевидні арабські риси, але за віросповіданням вони в більшості католики. Маючи на своїй території найкраще збережені одні з найдавніших на Землі рукотворні споруди, вони не проголошують себе найдавнішою нацією на світі. Розкопками прадавніх мегалітів керував лдиректор Мальтійських музеїв, грек за національністю та підданий королеви Великої Британії сер Темістокл Замміт.
“Тут надзвичайно дбають про збереження пам’яток історії і разом з тим ставляться до цих надбань, як до загальнолюдської спадщини, – ділився своїми спостереженнями франківський науковець Тарас Ткачук. – Після здобуття незалежності Мальтою в 1964 році, місцеві мешканці все залишили таким, яким воно було в колоніальні часи. Тут нікому в голову не прийде, як у Франківську, руйнувати старожитності і будувати на їхньому місці супермаркети. Мальтійці, зрештою, роблять це з прагматичного інтересу, бо розуміють, що туристи не приїжджають дивитися на новобудови. Вони усвідомлюють, що все це належить не їм, а поколінням, які будуть після них”.

Богдан СКАВРОН