Варять мило, готують солодощі, ліплять з глини, розмальовують іграшки, експериментують із зачісками… Все це роблять діти з особливими потребами у своїй творчій майстерні. А подивитися на їхні творіння і навіть купити їх можна в інклюзивній крамничці.

Не можна зачиняти в хаті

Цього разу діти розмальовують керамічні іграшки: сов і їжачків – хто що вибере. Сова, як правило, має бути коричнева, і їжачок – так само. Але в цій особливій майстерні правил розфарбовування нема: іграшки можуть бути всіх кольорів веселки. І дітям це дуже подобається.

Взагалі, більшість учасників майстерні – вже давно дорослі, але їх все одно вважають дітьми. Кожного приводить мама чи тато. Нині прийшло небагато – не більше десятка. Кажуть, влітку так завжди – люди пороз’їжджалися, хто куди.

Заняття відбуваються щотижня в «Просвіті». Безкоштовно. Також тут працює їхня інклюзивна крамничка. Її відкрили торік на початку зими. Усі кошти, виручені від продажу, передають в особливі сім’ї.

«Ну що, відпочили? Руки-ноги не болять?» – батьки не можуть наговоритися про грандіозну подію минулого тижня. Їхні діти брали участь у спортивних змаганнях. Навіть ті, які мають дуже важкі хвороби, були задіяні.

У творчій майстерні минулого тижня теж було неймовірно цікаво. Діти мали незвичайного гостя. До них прийшов барбер і поробив хлопцям модні стрижки. 14-річному Каріму дуже сподобалося. Взагалі він стильний хлопчина, має яскраве помаранчеве взуття, любить експериментувати з одягом. Мама каже, син і справді має гарний смак – сам усе вибирає.

«Моя дитина постійно сюди рветься, робота руками її гармонізує, донька стає активнішою, та й постійно щось цікаве відбувається, – каже Світлана, мама 40-річної Оленки. – Вона досі згадує, як мило варили, все самотужки розмішували, потім по шматку того мила кожен забрав собі додому – стільки щастя було. Таких дітей не можна зачиняти в хаті, як роблять багато батьків, вони ж дичавіють, не знають, куди себе подіти».

З любов’ю

Франківка Марія Червак два роки тому створила громадську організацію «Об’єднані любов’ю», яка опікується творчою реабілітацією дітей і дорослих з ментальними порушеннями. Деякі діти хочуть ходити лише до неї. Марія каже, що чує серцем їх, а вони – її. Інакше з цими дітьми неможливо працювати. Їм не можна нав’язувати свою думку, до чогось змушувати і в жодному випадку не підвищувати голос. Все має бути лише з любов’ю.

«Вони справді дуже особливі, чутливі й емоційні, причому кожен, – каже Марія Червак. – Пам’ятаю, як була в одному спеціалізованому закладі-інтернаті, там був хлопчик-аутист, який ні з ким не хотів працювати. Лише зі мною, бо йому сподобалося моє волосся. Він його нюхав і малював разом зі мною. І в один із таких моментів фотограф зробив світлину, блиснув спалах… І цей хлопчик мало не впав з крісла від страху – дістав сильний стрес. Іноді через звичайну грозу особлива дитина може почати плакати чи панікувати. Я вже не раз наголошувала гостям нашої майстерні, аби тут завжди поводилися спокійно, бо ж ці діти дуже відчувають настрій людини».

Жінка розповідає, що батьки особливих дітей часто почуваються некомфортно на вулицях чи в маршрутці. Наприклад, ні з того, ні з сього їхня дитина може почати стрибати, співати, а люди не просто витріщаються, але й починають повчати, мовляв, мама геть нічого не тямить у вихованні: «От у наш час така дитина добряче би дістала по дупі і хутко б заспокоїлась». Чи буде мама або тато ставати і кожному такому розумнику пояснювати свою ситуацію? Ні. Вони вже загартовані – звикли просто ніяк не реагувати.

«Трохи давніше, коли тільки починали роботу з особливими дітьми, ми робили майстер-класи разом з повністю здоровими дітлахами. І вони прекрасно знаходили спільну мову. Але декотрі мами робили зауваження, мовляв, ми платимо гроші, а ви якихось даунів тут привели, – пригадує керівниця організації. – Я усміхалася і відповідала, що насправді то є щастя, адже Бог дав їм можливість познайомитися з особливими дітками».

А якось у кафе, де проходив майстер-клас, відвідувачі покликали офіціанта і голосно почали обурюватися: «Чому ми маємо дивитися на дебілів?»

«Я тоді подякувала адміністрації закладу, знайшла закрите приміщення для майстерні, і ми почали збиратися саме тут, – каже Марія. – Нащо я взагалі це роблю? Відчуваю це своїм служінням».

Наталя МОСТОВА