Франківка Вікторія Шостак звернулася до журналістів, аби надати розголосу своїй історії боротьби за маленьку доньку. Воює з колишнім чоловіком. Боїться, аби банальний підкуп суддів назавжди не позбавив її можливості бути з дитиною.

Романтика розвіялася

«Артур мені одразу сподобався: веселий, жвавий, любив співати, так само, як і я. Нам було про що поговорити, ми багато сміялися, – розповідає 22-річна Вікторія Шостак. – Хоча були моменти, які вже тоді трохи насторожили. Наприклад, якось Артур обмовився, що після нашого одруження я можу забути про свій улюблений вокал. Але я то швидко викинула з голови. Геть не сприйняла серйозно. А дарма».

Вони познайомилися в Ізраїлі. Вікторія гостювала в дядька, там і зустріла Артура. Старший на 13 років, родом із Таджикистану, ніколи не був одружений. Заробляв зйомкою весіль.

У дівчини вдома було бурхливе життя, вона – стипендіатка міської ради, професійно займалася вокалом, брала участь у конкурсах і фестивалях, згодом вступила до польського вишу на філологію.

Закохані почали їздити одне до одного то в Ізраїль, то в Україну. Майже через рік пара побралася. Справили весілля у Франківську і полетіли до Ізраїлю. Мешкали у трикімнатній квартирі в невеличкому містечку.

Жили з мамою Артура. За таджицькими порядками наймолодший син завжди лишається коло мами. Артур був наймолодшим. Свекруха свого часу викладала в університеті в Таджикистані, мала музичну освіту. Завжди хотіла невістку-єврейку. Не склалося. На початках стосунки з нею були начебто непогані. Ось тільки Артур постійно ставав на бік мами.

Ізраїльський обранець хотів, аби дружина більшість часу була в хаті: «Я іду – ти вдома. Я прийду – ти вдома». Спершу Вікторії це здавалося навіть досить романтичним: любляча дружина чекає свого коханого, готує йому смачну вечерю, каже, як сумувала цілий день… Романтика розвіялася дуже швидко.

Самій із хати зась

Вікторія майже одразу покинула навчання в університеті – Артур переконав. Мовляв, трохи незручно постійно їздити до Польщі, та й сама спеціальність Вікторії не дуже до душі.

Тоді дівчина захотіла опанувати мистецтво манікюру, але місяцями випрошувала, аби чоловік відвіз її записатися бодай на мовні курси, адже саму ледве випускав з дому, залякував терактами. А коли Вікторія виходила без попередження, потім влаштовував скандал.

«Іноді мені таки треба було вишмигнути з хати просто подихати свіжим повітрям, аби не збожеволіти в чотирьох стінах, – розповідає жінка. – Цілими днями я лише прибирала, прала і варила їжу. Дійшло до того, що чоловік мене хвалив за чисто вимитий унітаз. Свекруха часто хворіла, тому майже вся домашня робота була на мені. На початках раз на місяць приходила жінка, котра робила в квартирі генеральне прибирання. Але потім Артур второпав: нащо комусь платити за те, що може робити його дружина? А ще щоп’ятниці починався шабат. Для іудеїв це важливий час. Кожного разу стіл мав ломитися від традиційних наїдок: м’ясо, риба, вісім салатів. Кожен тиждень те саме. Я дуже втомлювалася».  

На концерти, весілля чи прогулянки в Тель-Авів зазвичай їхали втрьох: Вікторія, Артур і його мама. Стосунки в парі почали потрохи псуватися. Жінка бачила, що ставлення Артура вже геть інше. Він міг і нагрубити їй, і накричати. Якось навіть прошипів: «Я краще відправлю тебе назад до твоєї мами». Взагалі вони часто сварилися, але першою завжди йшла миритися Вікторія.

Ніби підмінили

Коли народилася донька, стосунки ще більше зіпсувалися. «Він став дуже холодний і чужий, – згадує Вікторія. – У нас абсолютно нічого не клеїлося. Я багато плакала, не уявляла, як ми далі будемо так жити».  

Потім жінка вмовила взяти квитки і всією сім’єю поїхати до України, провідати її родичів, показати маленьку донечку. Вікторія вже тоді передчувала, що, певно, більше не вернеться до Ізраїлю.

Так і сталося. Вона сказала чоловікові, що хотіла б з дитиною на трохи залишитися в Франківську, аби трохи перепочити. Артур начебто згодився, але ні з того, ні з сього відрубав: «Дивись, бо якщо не вернешся, я заріжу тебе, себе і дитину».

Зрештою домовилися, що він приїде пізніше, можливо, навіть відкриє тут бізнес. Чоловік полетів назад, спершу телефонував, якось навіть гроші вислав, а потім його ніби підмінили.

Одного дня до Вікторії прийшли поліціанти. З’ясувалося, що Артур подав заяву, аби дізнатися де його дитина. «А я щойно з ним по телефону говорила. Нічогісінько не зрозуміла», – пригадує дівчина.

Так все і закрутилося. Тепер Артур намагається домогтися, аби доньку повернули в Ізраїль, стверджує, що мама лупцює дитину і не дає з нею спілкуватися. Хоча сам ще з листопада минулого року взагалі перестав цікавитися дитиною.

Судова тяганина триває вже не один місяць. А Вікторія не відходить від доньки – боїться, що малу викрадуть.

Забрати будь-якою ціною

Наразі у цій справі є два позови. Один – про розлучення і визначення місця проживання дитини, але він зупинений, поки не вирішиться з другим позовом: залишити дівчинку, яка, до речі, має українське громадянство, в Україні чи передати до Ізраїлю.

Річ у тім, що якщо дитина проживала постійно або останніх кілька років у якійсь країні, де ратифікована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, то один із батьків, який залишився в цій країні, має право вимагати повернути дитину туди. Що зараз і робить Артур. Далі саме в тій країні уже вирішуватиметься питання, з ким саме проживатиме дитина. Очевидно, якщо дівчинку повернуть в Ізраїль, то малоймовірно, що мама зможе бодай в’їхати туди, не кажучи вже про те, що тамтешнє законодавство присудить дитину мамі. Тим паче чоловік написав в Ізраїлі заяву про злочин, начебто Вікторія викрала доньку.

«Це ж безглуздя, адже дитина у віці півтора року в’їхала в Україну разом з обома батьками, – каже адвокатка Зоряна Івасишин. – Потім тато добровільно її залишив і обіцяв повернутися. Згодом, мабуть, під тиском своєї мами, Артур зненацька передумав і почав війну за доньку, намагаючись її забрати всіма можливими методами. Він стверджує, що Вікторія не дає спілкуватися з донькою, але це теж брехня. Вона жодного разу не перешкоджала, цей факт підтвердила і служба в справах дітей, і навіть сам позивач спершу цей факт не спростовував». 

Цікаво, що раніше суд уже виніс рішення у цій справі. Адвокатка розповідає, що суддя Іванна Ковалюк тоді чудово розібралася в матеріалах, прислухалася до висновків Центру психологічного дослідження дітей, де йшлося про тісний емоційний зв’язок дівчинки з її мамою. Тоді суд вирішив залишити дитину в Україні.

Але батько подав апеляційну скаргу. Як стверджує Зоряна Івасишин, апеляційний суд без належного пояснення та обґрунтування постановив передати дівчинку в Ізраїль. На думку Вікторії, від такого рішення несе цинічною корупцією.

Зараз адвокатка подала касаційну скаргу. Справу знову будуть переглядати. Але проблема ще й у тому, що рішення апеляційного суду одразу вступає в законну силу, відповідно, тато зараз цілком має право забрати дитину. Поки винесуть ухвалу про зупинення рішення апеляційного суду і поки дійде до розгляду в касаційному суді, дитина вже може опинитися в Ізраїлі. Тож побоювання Вікторії, що дівчинку можуть викрасти просто серед білого дня, в принципі не безглузді.

Як пояснює Зоряна Івасишин, Конвенція дозволяє залишити дитину в Україні, бо є дві основні підстави. По-перше, тато давав згоду на переміщення, ба більше – він сам привіз доньку і був не проти, аби дитина залишилася в Україні.

По-друге, з моменту переміщення дівчинка перебувала тут більше року і добре прижилася в новому середовищі, про що також свідчили висновки служби у справах дітей. Ханна розмовляє лише українською, не знає івриту. Без сумніву, що відібрання дитини від матері та переїзд в іншу країну нанесе психічну шкоду дівчинці. Цей ризик підтвердили й дослідження Центру психологічної допомоги дітям.

Окрім цього, йдеться про небезпеку для життя дитини, адже в Ізраїлі зараз військове протистояння. До прикладу, згідно з офіційними повідомленнями Армії оборони Ізраїлю, у травні тільки протягом 10 днів там випустили по Ізраїлю 4000 ракет.

Вікторія звернулася в ЗМІ, аби надати розголосу своїй історії боротьби за дитину. Вона боїться, аби банальний підкуп назавжди не позбавив її можливості бути з донечкою. Мама хоче, аби до її трагедії поставилися по-людськи.

Наталя МОСТОВА